Кінець зміни, кінець надії, або Чи вдалося Кінгу епічно завершити історію Білла Ходжеса

kingСтівен Кінг. Кінець зміни. Харків: КСД , 2016 . — 448 с.


Осінь і «23-й Форум видавців» стали справжнім святом для прихильників творчості славнозвісного американця зі штату Мейн. Мова тут, звісно, про майстра горрору, трилерів і психології Стівена Кінга.

Видавництво «КСД» продовжує задовольняти потреби кінгоманів. І цьогоріч поряд з уже класичними романами «Куджо» і «Талісман», своє місце знайшла нова і очікувана багатьма історія «Кінець зміни» — третя і заключна оповідь про протистояння колишнього полісмена Керміта Вільяма Ходжеса і жорстокого, холоднокровного вбивці-маніяка Брейді Хартсфілда, відомого під прізвиськом «Мерседес-Кілер». Через два роки після того, як перший роман трилогії «Містер Мерседес» з’явився на полицях книгарень, читач нарешті може дізнатися, хто переміг у битві, адже активна рекламна кампанія наголошувала на неоднозначності закінчення історії. Масло у вогонь також підливали слова промоутерів: коли хтось питав про хеппі енд, рекламники різного штибу давали одну й ту саму відповідь — «дивлячись, що саме ви називаєте хеппі ендом». Певна річ, такі слова лише збільшували цікавість

Перший роман міні-серії «Містер Мерседес» наробив у літературних колах США багато галасу. Написане отримало престижну премію імені Едгара По. Виголошуючи промову, автор пообіцяв продовжити історію, тож на читачів, мовляв, чекають ще дві книжки. Враховуючи працьовитість письменника, другий роман трилогії «Що впало, те пропало» побачив світ вже наступного року. І тут слід зауважити: нова книжка про пригоди колишнього копа дещо розчарувала публіку. Так сталося, бо, по-перше, на думку багатьох критиків її не можна вважати прямим продовженням першого роману — у ній детектив Білл Ходжес виступає радше другорядним персонажем, ніж головним героєм, — а по-друге, манера оповіді і гострота сюжетної лінії відверто відрізняються від попередньої. І якщо «Містер Мерседес» вважався вдалим експериментом, то у «Що впало, те пропало» усі ці здобутки зійшли нанівець. Відійшовши від нехарактерного для доробку, а тому вдвічі привабливішого класичного детективу, пан Кінг швидко повернувся на рідні стежки. Отож з моменту закінчення другого роману, майбутня трилогія почала характеризуватися не як «детективна», а як «містична». Це знизило градус цікавості, та піар-агенти не заспокоювалися. Вони обіцяли: наступний, тобто заключний роман стане кращим з усього, що автор написав за останні роки. Однак ми таке вже проходили мало не з кожною новою книжкою Кінга. Тому у настроях переважав скепсис.

І ось цей день настав. Нова і остання історія про пригоди колишнього копа у наявності. У справі «Ходжес VS «Мерседес-Кілер» роман «Кінець зміни» ставить усі крапки над «і». І якщо ви з якоїсь причини досі не долучилися до цієї трилогії, мушу попередити: далі будуть спойлери. Розбираючи написане, без них просто не обійтися.

Читайте також: 7 найновіших детективів до Форуму видавців

Після невеликого, але помітного промаху з попереднім романом, С. Кінг таки навернувся на правильний шлях: «Кінець зміни» є прямим продовженням «Містера Мерседеса». Тож тут читач отримає те, про що хотів дізнатися з другої історії, а саме чим продовжиться — ну і закінчиться — протистояння добра і зла, уособленням яких у цій ситуації виступають приватний детектив і вбивця-маніяк. Відійшовши від цієї лінії у «Що впало, те пропало», автор наприкінці цього ж таки роману повертається до головного: після завданої травми голови «Мерседес-Кілер» вегетатує у лікарні; всередині його палати кояться дивні речі: жалюзі смикаються самі по собі, у туалеті несподівано починає текти вода, а медсестри і взагалі вважають свого пацієнта справжнім осередком зла. Білл Ходжес впевнений, що Брейді Хартсфілд прикидається овочем, аби уникнути відповідальності за вбивства, а насправді він більше ніж притомний і планує щось нове і страшне.

Третій роман показує: це виявилося правдою. Події відбуваються приблизно через півтора роки після того, як Хартсфілд опинився у лікарні. Оскільки він з першого дня притомності вважався приреченим на довічний вегетативний стан, його лікар почав випробовувати на ньому експериментальний препарат, який мав би допомогти. Це був особистий секретний експеримент. Ліки не пройшли необхідних перевірок і тому були забороненими, через що чоловік ризикував. Але стан Брейді зводив той ризик до мінімуму: якщо пацієнтові покращає — лікар буде героєм, якщо ні — про досліди ніхто не дізнається. Та як воно зазвичай і буває, все полетіло шкереберть. Замкнена у неслухняному тілі свідомість маніяка почала виявляти здатність до телекінезу — вміння керувати предметами на відстані. До всього, після серії тренувань Хартсфілд навчився вдиратися у голови інших людей і керувати ними зсередини. На цьому тлі у нього визрів план нового, значно масштабнішого злочину, який перевищив попередній задум. Колись він хотів підірвати концертний зал з тисячами глядачів, але його вчасно знешкодили. І ось Брейді знову на коні і готовий сіяти смерть в усіх усюдах.

Читайте також: 10 книжок про злодіїв, від яких кров холоне в жилах

У цей час екс-коп Білл Ходжес живе більш-менш спокійним життям. Інтерес до діянь «Мерседес-Кілера» на диво вичерпався. Тож він займається справами заснованої ним детективної агенції і не підозрює, який подарунок готує доля. Несподівано у його колишнього колеги з’являється нова і загадкова справа: серія самогубств серед постраждалих колись від рук Брейді Хартсфілда. Кілька років тому цей божевільний врізався у натовп на «Мерседесі», за що і отримав своє прізвисько. Люди, яким тоді вдалося вижити, вкорочують собі віку. Ходжеса це дуже непокоїть, бо він пам’ятає: Брейді був експертом з самогубств і навіть його самого схиляв до суїциду. Власне, з цього і почалося їхнє протистояння, яке є початком роману «Містер Мерседес». Отож екс-коп починає таємне розслідування.

Що стосується технічного боку роману «Кінець зміни», треба зазначити: він таки програє «Містеру Мерседесу», однак явно виграє у порівнянні з «Що впало, те пропало». Стосовно другого роману трилогії, коли читав, у мене склалося враження, ніби пан Кінг скористався якимось давно початим, але не закінченим рукописом. Тобто він взяв написане, змінив імена, можливо дати і місце подій, і ось поле для нових пригод готове. Про третій роман такого не скажу. Тут чітко простежується кожен крок письменника і видно, що він таки обдумував усі ходи, хоча, якщо чесно, часто вони надто гонять абсурдністю. У свою чергу це навіює нехороші думки про поспіх, буцімто автор намагався покінчити з роботою якомога швидше, а тому не дуже то й замислювався над логікою і реальністю подій. Прикро це визнавати, але поквап також зіпсував і закінчення роману, яке за законами жанру мало б бути епічним. Натомість на читача чекають питання на кшталт «як таке могло статися?» і «як таке взагалі можливо?». Але сам письменник про це мовчить.

Коли рецензував «Що впало…», наприкінці статті висловив думку, що третя частина трилогії явно нагадуватиме епохальну «Керрі». Можна сказати, не помилився. Але тут пан Кінг пішов далі і навчив свого персонажа не просто кидатися камінням і сіяти смерть навколо, а робити з людей костюми, таким чином втілюючи усі свої маніакальні задуми. Це насправді цікаво, тим паче, що Брейді не відмовився від свого комп’ютерного генія і вдало поєднав нові вміння з любов’ю до сучасних технологій. Це дозволило йому втиратися у чужу свідомість на великій відстані, чим він, певна річ, вдало користувався. Підсадивши жертву на гачок безкоштовного гаджета, маніяк таким чином приникав у голову людини, вишукував її морально слабкі місця і тиснув на них, схиляючи до самогубства. Тут, до речі, маємо слушний натяк автора на те, що безкоштовний сир справді буває лише у мишоловці. І якщо вам раптом запропонують якусь цікаву іграшку в обмін на відверту дурницю, приміром, заповнення анкети, то краще не погоджуватися, бо хтозна, що за іграшкою може ховатися.

Крім поспіху, письменник також відверто схибив у характеристиці головних героїв. Вміло схарактеризувавши і вдаривши лобами Ходжеса і Хартсфілда на початку трилогії, автор залишив усе на тому ж рівні, а потім просто звів нанівець. Він явно забув про обопільну ненависть супротивників, яка у «Містері Мерседесі» зростала чи не з кожним новим розділом. Забув про те, що Брейді вбив Білову кохану, а сам у той час винуватив екс-копа у смерті своєї матері, стосунки з якою у нього були надто непростими. Вже за таких умов люди стають кровними ворогами, живуть думками про неодмінну помсту і чекають слушної миті. А це ж ще не всі події першого роману. То як вийшло, що Ходжес просто заспокоївся? Як вийшло, що Хартсфілд став сприймати ворога № 1 просто як недоброзичливого сусіда? Так, він думав про відплату, але те, що мало б ним керувати, відійшло кудись далеко на задній план, нібито екс-копа вже не існувало чи якби той і так доживав останні дні. До всього, любителі детективів і трилерів знають: у таких протистояннях запеклі вороги часто доходять до стадії, коли не можуть один без одного жити. Вони настільки споріднюються у поєдинку, що наприкінці добре закрученої історії читач перестає розуміти, хто з них насправді позитивний герой, а хто негативний. Вони стають братами, розігруючи одвічну історію Каїна і Авеля, і там вже неважливо, хто вийде переможцем. Емоційно доведений до крапки читач однаково співчуватиме будь-кому з них. От приблизно такого і очікуєш від продовження роману «Містер Мерседес». Однак у другій книжці пан Кінг виводить читача на зовсім іншу сцену, і це певною мірою дратує. Хоча там він все-таки виправляється і на останніх сторінках роману наголошує: двобій ще не скінчено, ненависть не охолола. Але вже на початку третьої книжки розумієш, що «Кінець зміни» навряд чи повторить емоційний успіх «Містера Мерседеса», і зрештою маєш рацію.

Працювати над трилогією романів справа доволі складна. Передусім тому, що завдяки піднятій першим романом планці, її автор має як мінімум досягти тієї ж висоти і з другою історією, хоча в ідеалі результат має бути вищим за попередній. Третя взагалі має побити рекорди перших двох, бо вона ставить крапку у сюжетних лініях і зауважених автором проблемах. З цієї причини літературні оглядачі часто дискутують на тему: як краще писати трилогії — одразу чи з перервами у часі? В принципі, однозначної відповіді тут, звісно, немає. Та що стосується пана Кінга, можна помітити, що паузи між романами таки добре на нього впливають. Згадайте «Темну вежу», принаймні перші чотири книжки циклу, які писалися впродовж п’ятнадцяти років. Це чи не найкращі твори Кінга тих часів. Також доречно згадати і про написаний у співавторстві з Пітером Страубом «Талісман», різниця між першою і другою частиною якого складає два десятки років. Отож, як показує досвід, Кінгові, швидше за все, не слід було писати усі три романи про Ходжеса і Хартсфілда одразу. Тоді, можливо, був би шанс залишити у доробку круту детективну трилогію. Та через поспіх все скотилося до звичного, у чому письменник, на мою скромну думку, на жаль, програв.

Читаючи «Кінець зміни», слідкуючи за розвитком подій, увесь час доходиш висновку: це була б добра окрема історія. У ній є завдатки хорошого роману про паранормальні вміння, які Кінг так обожнює. Додати сюди свіжих героїв з якимись проблемами і потребами, змінити місце дії, можливо — як автор це часто робить — вплести у новий роман паралель з якоюсь своєю старою історією, яка давно стала класикою. Така книжка суцільною новинкою не стала б, але тут письменник принаймні себе не зрадив би, бо залишився б вірним власному стилю і ідеям. А так, певна річ, трилогія про детектива Білла Ходжеса посіла своє місце у моїй бібліотеці, але мушу визнати, що чекав від автора більшого, бо надто я люблю, коли письменники виходять за межі досі написаного.

Сашко Завара

Купайте книжки «Містер Мерседес», «Що впало, те пропало», «Кінець зміни» й «Талісман» та «Куджо» у книгарні ВсіКниги.