Вийшла книжка, в якій кіт показує дітям найкрасивіші куточки України

catЛана Ра. Щоденник котячих мандрів. — К.: Новаторфільм, 2016. — 151 с.


Важко знайти персонажа, який би подобався дітям більше, ніж кіт. А коли кіт ще й може нанявчати цікаву історію, ціни йому нема. Саме тому було створено «Щоденник котячих мандрів», у якому пухнастик знайомить дітей із найкрасивішими куточками України.

Це не зовсім щоденник, бо ж бракує дат. Скоріше, це нотатник, де персонаж фіксує свої враження.

Оскільки це маленькі історії-нотатки, то фабула в них, звісно є, а от традиційної композиції немає. Однак це не шкодить текстові цього жанру.

Зі вступного слова на початку книги ми дізнаємося, що головний персонаж — кіт, що ламає стереотипи: не ледачий клубок шерсті, який тільки їсть і спить, а кіт-мандрівник, непосидючий, допитливий і дуже комунікабельний. І от він вирушає в мандри Україною, дізнається багато нового і ділиться цим із нами. Кіт виступає наратором і відображає творче мислення авторів, які працювали над текстами. Тому надалі ми не вживатимемо слова «автор», а казатимемо «котик».

Наш герой — дитина, яка відчуває себе дорослою (йому всього три рочки). І він прагне в усьому бути самостійним, нічого не боятися (хоча лякається навіть мишей).

Автори показують персонаж:

— через опис (кіт-воркіт, «із давнього роду видатних котиськів», рудий, як морква);

— діалоги (природні, переконливі, а також вигуки, якими автори передають емоції і настрій тваринки: «А щоб тебе блохи з’їли!», «Миші-велетні!» тощо);

— дії (готовність допомагати ближнім, ділитися).

Подорож котика починається і закінчується Східною Україною.

«Луганський степ» і «Святі гори» — особливі розділи книжки. Про красу Донбасу взагалі мало говорили ще до війни, а тепер і поготів. Але ж вони — частина нашої країни, там є свої особливості, про які варто знати всім. У першому розділі котик розповідає, зокрема, про те, чому місто назвали Луганськ, в останньому — про старовинні печери, які є особливістю національного парку Святі гори у Донецькій області. Ці два розділи сприяють національно-патріотичному вихованню молодого покоління.

Далі з цієї книжки читач дізнається, де в Україні своя Венеція, де розташовується Музей бурштину, в якому місті найкраще лікуватися, які тваринки живуть у кожному з населених пунктів, про які йдеться. Разом із котиком ви побуваєте й у відомому Софійському парку в Умані, і в Тернополі, і у Львові, і в Мелітополі, й іще багато де.

У кожному маленькому розділі містяться легенди (хоч є тут і вигадки, фантазування головного персонажа щодо його славетних родичів, які неодмінно доклали лапу чи не до кожного людського звершення). Саме це робить книжку пізнавальною і цікавою. До окремих розділів хочеться повертатися знов і знов.

От, приміром, Троїцький собор. Собор, про який ідеться й у романі Олеся Гончара. Це — будівля без єдиного цвяха, збудована в часи Запорозької Січі. Собор став символом мужності, єдності та відваги. І хоч викладена тут історія (враховуючи обмеженість кожного розділу двома розворотами) не така велика й деталізована, як у книзі Оксани Мардус «Ключ до книги скрижалей», але й тут є свої особливості. Котик розповідає, які цвяхи використовували наші предки, перелічує всі назви і пояснює, чому зодчий Яким Погребняк вирішив не використовувати цвяхів у будівництві святині.

Є у книзі й легенда про борщ, якої мало хто з читачів знає. Від котика можна дізнатися, чому борщ свого часу став зброєю українських жінок.

У «Щоденнику…» дуже багато комічних ситуацій і діалогів, що робить її дотепною.

«Я вже засумував, аж раптом, ніби з-під землі, вилетів до мене кажан.

— А щоб тебе блохи з’їли! — соромно, але вперше у житті я злякався миші, хоч і з крилами.

— Це щоб тебе з’їли! — вигукнув роздратований кажан. — Чого товчешся на одному місці, місцевим жити не даєш? Турист хвостатий!».

Або це:

«Почалося все з того, що я стояв і милувався гірськими краєвидами. Уявіть тільки-но: гори, немов зеленою ковдрою, вкриті лісами з ялиці, смереки, бука, граба ще й модрини. Вирішив сфотографувати. Аж раптом одна гора ожила та повернулася до мене кінською головою. Серце у хвіст скотилося. Нічого путнього не вигадавши, я пронявкомимрив:

— Перепрошую, ви бануш не готуєте? Чи ваші родичі?».

Окрім того, «Щоденник…» покликаний розширити лексичний запас дитини, бо тут не тільки велика кількість епітетів і метафор, а ще й багато історизмів та індивідуально-авторських неологізмів. Наприклад, гризопасажири (гризуни на кораблі), пролапили (від сленгового «проїхали»).

Кожна дитина має змогу дописати власні історії, бо ж наприкінці книги — маленьке анкетування. Зазвичай більшість дітей (та й дорослих, бо ж скільки для них тестів у жіночих журналах є!) люблять відповідати на питання. Тож книжка має цікаве і приємне завершення.

Однак є в «Щоденнику…» одна фактична помилка: котик стверджує, що у Кривому Розі є метротрам. Але «метротрам» він хіба у Вікіпедії. Насправді у Кривому Розі не знають такої назви, бо ж кличуть цей вид громадського транспорту «метро» або «швидкісний трамвай». Причому перша назва — більш поширена. Бо це і є метро, щоправда, на одну лінію. Але ходить він переважно під землею, тому легко й швидко долає відстань з одного кінця міста на інший.

Ще одне зауваження — до розділу «Львів». Як на мене, автори недоречно використали львівську говірку (ґвару), коли писали цю частинку. Мешканці Східної та Центральної України не розуміють цієї говірки. А чи й варто їм розуміти її? Адже країну має об’єднувати літературна українська мова, яку повинні вивчати всі.

Папір, що ковзає, зручніше гортати. Книжка досить міцна, що робить її тривалою для вжитку. Але вона заважка, носити в рюкзачкові незручно. Це ще один «мінус» книжки.

Отже, «Щоденник котячих мандрів», попри кілька недоліків, написано грамотно, виважено, цікаво, тож він може стати чудовим путівником для маленьких читачів, які захочуть дослідити за його допомогою кожен куточок України.

Юлія Юліна