«Вуличний кіт на ім’я Боб»: щира історія про те, як почати все спочатку

bowenДжеймс Бовен. Вуличний кіт на ім’я Боб. — Київ: Рідна мова, 2016. — 208 с.


Я прочитала всі три книги про Боба, з нетерпінням чекаю на вихід однойменного фільму в українському прокаті та періодично заглядаю на його сторінку у ФБ. Чому мене, прагмата та реаліста, так причарував рудий та його хазяїн, складно пояснити. Мабуть, тому що все геніальне просто. Не треба вигадувати велосипед, щоб розповісти історію, що трапилася навправді, так, як вона й відбувалася. Просто сідаєш і пишеш.

Я читала книги про Боба в громадському транспорті — місці, де й сам Джеймс Бовен їхав зі своїм другом на роботу. І часом їхня присутність була фізично відчутною, ніби вони самі розповідали історію свого життя.

Книга навряд чи змусить позаздрити головному герою, проте точно дасть зрозуміти, як тварина може витягнути людину з повної безнадії, в якій вона непроглядно жила 10 років до зустрічі з рудим. Колишній наркоман, що бачив і пережив усе (розлучення батьків, шкільні знущання, кокаїнову залежність, притулки, вулиці), намагається звести докупи своє життя та почати все спочатку, музикуючи на вулицях Лондона, щоб якось звести кінці з кінцями. І як завжди все вирішує випадок. «Кожен день нашого життя дає нам нову нагоду. Просто зазвичай ми не користуємося нею». Джеймс скористався, взявши до себе безхатченка Боба.

Тут зворотній бік Лондона: без Біг Бена, колеса огляду чи червоних телефонних кабінок. Тут людні Пікаділлі та Ковент-Гарден, служби допомоги безпритульним, благодійні клініки, соціальна допомога людям, що починають усе з нуля, боротьба за місце серед інших вуличних артистів.

Я довго відкладала читання, готувалась морально, налаштовувалась… І не дарма! Автор не кривить душею, розповідає все як є. Я перейнялася його історією, бо з кожною сторінкою розуміла, через що б не довелося пройти цій людині, вона залишилась доброю. Автор не нарікає на людей, що завжди воліли триматися від нього осторонь, дорікали знайти нормальну роботу, навмисне відвертали погляд чи ображали. Як виявилось, не так уже й багато треба, щоб влаштувати життя після років поневірянь: просто друг, що був би поряд, про якого треба дбати та відчувати відповідальність.

Зазвичай ми їх не помічаємо, намагаємося швидше обійти стороною , добігти на роботу, аби завтра так само змиленими нестись у той самий офіс. Ми не хочемо їх бачити. Тих, хто так само виходить на своє робоче місце з дня на день. Вуличних артистів. Ми думаємо, що вони ледарі. Ми не знаємо їхню історію. Можливо, їм просто потрібен шанс. Можливо, це їхній початок змін на краще. На це мені й відкрили очі Джеймс та Боб, які щодня рука в лапу виходили на вулиці Лондона та сумлінно відробляли свій хліб.

Зустріч із котом докорінно змінила життя Джеймса. І про це варто читати. Варто, бо що б нами не траплялося, ми залишаємося людьми. Не даремно слова «людина» та «людяний» однокорінні.

«Кожному випадає щаслива нагода — й кожен на неї заслуговує. Ми з Бобом своєї нагоди не змарнували…».

Анастасія Нарольська

Придбати книжку

Читайте також про 5 книжок, що викличуть щиру усмішку