Роман про Майдан Олени Захарченко: Вертеп, Стікс і кривава баня

zaharch_vertep_cov

Захарченко Олена. Вертеп. — Київ: Нора-Друк, 2016. — 288 с.


Відразу після відомих подій 2013/14 років один літературознавець у приватній розмові висловився у тому сенсі, що твори про події такого масштабу, як Майдан, мають бути створені не відразу, а за три-чотири роки. За цей час має вгамуватися суспільне збудження, натомість прийде черга об’єктивного, незаангажованого творчого пера. Ще простіше — задля правдивого зображення потрібен час.

І цей час настав. Вийшов роман Олени Захарченко «Вертеп». Початок роману, поданий у репортажній манері, створює ефект присутності… на вертепі. Вертеп —ейфорія, свято, перевдягання — не у назві, а як позірний формат подій перших днів Майдану. Як на мене, вдала знахідка авторки. Вертеп, який затягнувся у часі і завершився кривавою банею.

Мерці, прив’язані до сидінь маршрутки; мотлох, звалений у кутку підвалу; уніформа тітушок — все це надбання очевидця. Але саме такі подробиці заступають масштаб подій.

Загалом, весь роман схожий на відеозвіт, створений у режимі «візьми суб’єктивно».

А далі йдуть жорсткі у своїй реальності замальовки. Смердючі сині туалети біля Лядських воріт — зловісна прикмета часу. Дитяча сотня з двох восьмирічних «бійців»…

Дитяче сприйняття Майдану — це ще одне авторське відкриття роману. Констатація непотрібності того, що відбувається, і бажання повернутися до сталого звичного життя — це гуманістична теза найменших членів суспільства. Роль і місце восьмирічних хлопчаків на Майдані — це, напевно, найважливіша частина роману. Дитяче сприйняття, не обтяжене соціальними зобов’язаннями та ідеологічними міфологемами, щонайменше, заслуговує на увагу. Діти ж бо не помиляються.

Рух людей на Майдані нагадував роботу промислового підприємства— цікаве спостереження авторки, яка за текстом не знайома з виробництвом.

На Майдані були люди, які ходили по обидва боки барикад. Тобто, існували певні домовленості між учасниками з обох сторін. Це показане в романі, але поза сумнівом, що такі службові дифузії існували і в реалі.

Окремими місцями роман піднімається до балади, коли авторка відходить від репортажу і додає до реальних подій містичної української сакральності. Ця сакральність має дотичний до подій і осяжний для осмислення образ — козацьку литавру. Дзвін Михайлівського собору вивів на Майдан сучасників, бойова ж литавра має своїм гуркотом прикликати до бою наших славних предків. Саме ця містична єдність спроможна відродити Україну.

А андеграундна, у всіх сенсах, подорож київським квазістіксом відсилає читача ще далі углиб віків — аж до давньогрецьких міфів. Тут цікаво: де правда, щодо підземного Києва, а де авторські знахідки? Але вмотивовано символічною видається сцена з роману, де, як на знайдених артефактах, повсталий народ зверху, а темні сили там, де і повинні бути — у підземеллі.

Вельми показова головна героїня Катя: без власного житла, без статків, але з сином-патріотом, з затребуваним фахом айтішника — представниця самої активної частини суспільства. Тобто, певний маркер соціуму Майдану.

Але роман чесний і в своїй жорстокій правді щодо вкрай малого відсотку українців, які суспільне поставили вище за особисте.

Вочевидь, свідомий вибір авторки — не показувати окреме життя постМайдану, коли вже відійшла у вічність Небесна сотня, а на тому ж самому місці миттєво розпочалися щурячі перегони: жвава торгівля «революційними» товарами.

Правдою є і те, що окремі «майданівці» «здобули» для власного господарства: трохи ковдр, гумових чобіт, валянок, бушлатів, матрасів тощо…

Та все це лише доводить, що Майдан свою справу зробив — сколихнув український народ, але не вирішив проблеми вповні. Тож маємо бути гідними пам’яті Аскольда, Тараса та усіх полеглих захисників України.

Віктор Душко