Найжорстокіший звір у світі – людина

Мельник Ярослав. Маша, або Постфашизм. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. — 286 с.

Янн Мартель в книжці «Життя Пі» розповідає про чудовий стенд у зоопарку. На табличці було написано «Це найстрашніший звір», а поряд — штора. Коли людина відсовувала завісу, то… з іншого боку бачила своє відображення у дзеркалі. Щоразу, коли я гортала підручники з історії, або ж читала спогади й мемуари людей, які пережили геноцид, чи депортацію я думала про це… Ніхто не може вигадати страшніших знарядь для тортур, аніж людина. І не завжди ці знаряддя використовують для того, аби завдати фізичного болю. Коли ламають твій внутрішній стержень — це набагато страшніше, адже з якогось моменту ти просто перестаєш бути Людиною, і ця грань для кожного різна.

Мені здавалось, що після «Далекого простору» Ярославу Мельнику не вдасться написати нічого сильнішого, адже погодьтесь, у кожного письменника є «саме та» книга з якою його асоціюють і, з жалем, кажуть про наступні «Так, теж нічого, але не воно»… «Маша, або постфашизм» змусила мене позбутись цього стереотипу, причому доволі жорстоко. Я досить довго приглядалась до книги, але все ж вагалась, я дійсно думала, що вона радше розчарує мене, адже тема фашизму зараз не актуальна, не настільки, принаймні, як були незрячі у 2013… Однак, доля вирішила інакше й в програмі Форуму видавців натрапила на інформацію про презентацію цього роману.

Ярослав Мельник вирішив уявити, що могло б бути, якби все ж фашизм запанував на планеті і як розвивалось би людство. Антиутопія доволі таки жахлива, особливо описові епізоди, але це не так страшить, як реальні історії євреїв, чи вигнанців, адже в цій книзі ти розумієш, що це — лише вигадка автора. Так, фашисти все ж запанували у світі (?) й здійснили мрію — почала правити така собі раса надлюдей, та… сторів — істот, ідентичних нашому роду. Але вони жили у хлівах, виконували усю чорну роботу, ходили голі, їх вирощували на м’ясокомбінатах, аби людям було що їсти. І до пори до часу нікого не хвилювало, що стори — це фактично ідентичні до людського роду істоти. Проте, одного дня на сторінках преси з’явилась заява новоствореної партії, яка вирішила відстоювати інтереси цих створінь… І, ніби за помахом чарівної палички, у мислячих людей почали відкриватись очі… Але чи легко повстати проти усталеного суспільного ладу? Піти проти системи, не думаючи, що скажуть сусіди, а часом й рідні тобі люди? Як умістити в своїй свідомості, що тисячі років покоління твоїх пращурів робили страшні речі, займались людожерством й ні на мить не задумувались про те, а хто ж такі ці стори, як вдалося їх «вивести», зламавши назавжди внутрішній стержень.

Фактично дія роману розгортається у двох площинах — життя головного героя Діми та стора Маші, й, на противагу — дискусія у пресі. Ярослав Мельник так майстерно оперує словом, що дійсно здається, ніби кожна стаття у цій книзі була написана іншим автором, настільки вона відрізняється по стилю й смисловому навантаженню.

«Фашисти — в історичні часи — знищували вже готову особистість. А тут просто не дають народитися особистості, людині»

— пише автор про епоху постфашистів. Й мимоволі ти сам починаєш думати: «А чи зараз у нас дають можливість народитись і вирости? Чи не гнітять й наше покоління стереотипи, застаріла система освіти й оте, таке до болю знайоме кожному: „Ти що, а що ж люди скажуть?“».

Ще одна до болю знайома тема — обмеження мобільності, а по-простому — небажання подорожувати і пізнавати світ навколо. Після початку війни на Сході у мене з’явилось багато нових знайомих звідти, та що там… Вперше на Донеччині я побувала під час АТО… Й один місцевий чоловік розповів дивну, як для мене річ. Більше 80% місцевого населення просто ніколи у житті не виїздило за межі області. «Розумієш, вони бачать, як тут. І те, що показує телевізор. І вірять. Бо вони не знають іншого. В тебе кордон — це Європа, а в них — Росія, тож навіть поїхавши туди разючої відмінності вони не бачать. А картинки ж в телевізорі гарні. І вони вірять…». Мені тоді було страшенно боляче й образливо, адже десь, глибоко в душі і я розуміла, що про місцевих думала, ніби вони алкоголіки-шахтарі. Все. От і все моє уявлення про них, то навіщо було їхати туди, якщо поряд є чудовий Львів, Тернопілля і європейська історія…

Завершення «Маші, або постфашизм» ще раз змусило згадати мені цю історію. Як може змінитись наше життя, як може перевернутись усе з ніг на голову, якщо ми просто почнемо дивитись на світ з широко розплющеними очима і без зомбоящиків, врешті найперші пізнання в дитини — емпіричні. То чому зараз ми так вперто хочемо вірити в кимось нав’язану теорію?

У книзі є чимало роздумів про те, що ж робить людину Людиною: статус, гроші, родина, одяг? Ні. Гідність! І саме тому, я так пишаюсь, що наша революція отримала саме цю назву — Революція Гідності, адже це те, що дає нам право бути особистістю!

«Покладаю чимало надій, що цей роман про вигаданий світ не лише потрясе уяву читача, але і зробить його кращим»

— пише Ярослав Мельник в передмові. А я так хочу щоб такі книги читали ті, в чиїх руках зараз можливість змінити світ, або бодай долю однієї нації…

Анна Єкименко-Поліщук

Купити книгу

Дві інші рецензії на книгу:
http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/44387/
http://vsiknygy.net.ua/news/43749/