Пристрасті й таємниці, що приховують химерні Волковиці: етно-трилер Марини Смагіної

Загадкове величне Прикарпаття — магнетичний і перехоплюючий дух край. Діалект та побут мешканців, місцеві легенди та історія. Напевне молоду письменницю Марину Смагіну все те колись так вразило, що вона просто не змогла не написати містико-романтичний етно-трилер «Волковиці», який до того ж став її дебютним романом.

Марина Смагіна. Волковиці. — К.: Вид. група КМ-БУКС, 2016. — 224с.

Головна героїня Марія — студентка, яка зацікавилася історією та таємницями села, де жила її бабуся. Дівчину тривожать дивні сни, ввижається прадід, якого ніколи не знала. Вона заповзялася розкрити таємниці свого роду і села, а в них переплелись ще більш хвилюючі страшні загадки: дивна дівчинка, що марить жахіттями, страждає на провали в пам’яті і врешті зникає; молодий осиротілий парубок, який відкриває містичний магнетизм околиць села Волковиці, де йому судилось залишитись й нести тяжку химерну місію; заможний селянин, котрий у юній дівчині знаходить своє давнє трагічне кохання, і усе це разом з людськими пристрастями, мріями, прокляттями та страхами, на березі гірської загадкової ріки Дзвінкої у похмурих магічних Волковицях.

Авторка одразу попереджає, що Волковиці — вигадане карпатське село й шукати його на мапі марна справа. Тож читач може визначитися одразу, чи варто читати про щось вигадане. Але якщо ви не проти поринути в загадковий світ вкраїнського села з древньою магією Карпат, і вас дещо окрилила передмова від письменниці Дари Корній, то ви обов’язково перегорнете наступну сторінку.

Хоча треба відзначити, що село Волковиці не зовсім вигадане. Воно таки існує, але в Росії, на території Петербургської області. Авторка виправдовує це тим, що коли, мовляв, у п’ятнадцять років вона його «вигадала», то щиро була переконана — Волковиці є плідом її фантазії.

З самого початку оповіді читач натрапляє на понад сторічного загадкового діда з сивою довгою бородою, та на хатніх духів, які опікуються колишньою оселею заможного роду. Напівзруйнована химерна садиба без господарів й зі сторічними родинними таємницями. Річка Дзвінка — ніби українська варіація образів загадкової водяної території, що приховує у собі різні містико-фантастичні секрети на зразок тих, що зображені у численних західних фільмах жахів «природничого спрямування».

Є в романі й вигадана етнографічна науково-популярна книжка «Волковиці-Куте-Криве — історія сіл вустами жителів» за авторством «світила науки» підстаркуватого Костя на прізвище, досить гучне і знане, Багряний. Наводячи один з уривків тієї «книжки-монографії» про Волковиці, що вони «українська готика, тільки без соборів і вітражів», авторка ніби намагається ще раз вказати читачам як сприймати село в низці «культурно-історичних явищ».

Є також дивакувата маленька дівчинка, котра розмовляє з річкою, парубок який розуміє тварин і бажає поговорити з лячним темним волковицьким лісом, що знає відповіді на питання які бентежать його. Це все додає героям якоїсь надприродної сили.

Дещо підіймається тема вічності. Особливо у частині, де розповідається про лісово-гірську пустку, що панувала на території Волковиць з самого початку, коли села на тому місці ще не було. Вічність же бо, то відсутність часу і наслідків будь-чого: резюмується в тексті.

Рідна кров, коріння та історія предків — то найсильніші речі у світі. Так стверджує головна ідея книжки. Це приходить нагадуванням героям у снах, переслідує крізь час.

Загалом роман буде цікавий прихильникам містичних трилерів, дамських любовних романів та шанувальникам історій у стилі «Твін Пікс» або-що.