Гра з читачем на межі фолу: огляд роману Анни К. Шевченко

Анна К. Шевченко. Гра. Роман. / Пер. з англійської В. Горбатька — К. : Нора-Друк, 2017. — 336 с. — серія «Читацький клуб».

Упродовж трьохсот тридцяти сторінок роману Анни К. Шевченко залишити гру я намагалася тричі. Вперше після першого розділу, коли остаточно заплуталася у буквах (Т означає Tepee, O означає Одеса, NY означає Нью-Йорк, S означає Страсбург тощо). Вдруге після другого розділу, коли натяків на минуле і сучасне героїв укупі із натяками на різні загадки й таємниці стало трохи більше, ніж вміщалося у моєму втомленому цими натяками мозку. І втретє я майже вийшла із гри практично наприкінці третього розділу: коли промова Джонті була проголошена, а таємниця вбивства двадцятирічної давнини розкрита. «І це все? Цими дрібницями мене так довго морочили?» — розчаровано допитувався мій мозок, який упродовж трьох сотень сторінок жив в очікуванні чогось «над» і «не може бути!», а тоді раптом це «над» і «не може бути!», до якого текст так довго й старанно готував читача, не відбулося в анонсованих автором обсягах. Світ не луснув навпіл, обіцяний катарсис не відбувся і це був неабиякий привід піти із гри до того, як пролунає кінцевий гонг.

Так, я майже вийшла із гри — спустошена й розчарована, не здолавши кілька останніх метрів цієї дистанції, — але вирішила дочитати роман. І саме на останніх сторінках усе стало на свої місця. І лише дочитавши «Гру» до останньої крапки, я захотіла її прочитати. Ще раз, від початку і до кінця. Бо пазли нарешті склалися.

Чому варто прочитати «Гру»? Бо упродовж понад трьохсот сторінок Анна К. Шевченко випробовує читача на витривалість.

І лише той, хто витримає цей марафон натяків і недомовленостей, отримує приз — задоволення від прочитання гарно й продумано написаного роману. Авторка грається зі своїм читачем і це їй вдається.

«Гра» не лише розгортається у різних локаціях, стосується різних країн і вплітається у долі різних героїв, вона демонструє нам типажі — чітко виписані, узагальнено показові, але водночас дуже індивідуалізовані. Хтось знайде для себе тут єврейську тему в усіх її варіаціях (від трагічних сторінок винищення єврейства до колоритних сторінок із життя одеських двориків), хтось відшукає тему зреалізованого й нереалізованого таланту (від долі обдарованого саксофоніста до долі не менш обдарованого журналіста, який цю долю поклав на вівтар парламентаризму), декому припаде до душі тема жіночого щастя (від права жінки на самореалізацію до протистояння аб’юзерству в родині). Тут також є історії кохань — від перших до останніх. Дитячі травми. Комплекси. Історії родин. Історії прощень і прощань.

Але вся ця потужна емоційна палітра людських почуттів та емоцій не існує хаотично, само по собі, а надійно вписана у систему координат, створену із таємниць двох рівнів: таємниці державні, розкриття яких змінює світ, і таємниці особистісні, розкриття яких так само змінює світ.

«Гра» — це шлях до себе, до свого внутрішнього Я. Цей шлях Анна К. Шевченко вміло прокладає через душі і серця героїв, усередині яких живе страх, невпевненість, недовіра, нереалізованість, втома й подеколи відчай.

Але лише безжально оголивши увесь цей хаотичний безлад, який десятиліттями збирався у душах, герої отримують шанс його відкинути й почати нове життя.

«Гра» — роман настільки багатошаровий, що годі визначити у ньому головні й другорядні сюжетні лінії, головних і допоміжних персонажів, простежити розвиток сюжету і чітко визначити кульмінаційний момент. Тут все відбувається одночасно і паралельно. І саме це спочатку лякає, відштовхує від «Гри», змушує відкласти її, як відкладаємо ми часто у житті на потім усі свої проблеми, бо нам здається, що так буде простіше.

Але Анна К. Шевченко так просто не відпускає. Вона апелює до читача на всіх чуттєвих рівнях: її гра має свій неповторний аромат, бо пахне свіжоспеченим хлібом і бісквітними коржиками; вона звучить джазовими мелодіями; вона торкається тіла, впиваючись кусючим килимком у спину під час кохання; вона вбирає око кольорами Лівадійского палацу, щоб барвисто переповісти зовсім нерайдужну повоєнну історію переділу світу.

Насправді Анна К.Шевченко встановлює правила гри і змушує читача їх притримуватися. І якщо ти розумієш ці правила, усе стає на свої місця. Інколи для того, щоб зрозуміти їх, потрібно дочитати роман до кінця. Так сталося зі мною. Лише дочитавши, я зрозуміла.

Але хто знає, може у тому й полягав задум автора? На те вона й «Гра».

Аліна Акуленко