«Я, Ти і наш мальований і немальований Бог»: роман переможниці «Коронації слова» 2016

«Я, Ти і наш мальований і немальований Бог» — це дебютний роман письменниці Тетяни Пахомової. Проте уже перший твір авторки приніс їй перемогу у Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» 2016.

Тетяна Пахомова. Я, Ти і наш мальований і немальований Бог. — Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2016. — 192 с.

В основі роману лежить реальна історія української сільської сім’ї Марії та Степана Січевлюків-Врублевських, що трапилася під час Другої Світової війни. Книга — своєрідний реквієм переслідуванням, що зазнали євреї Львова. Проте на прикладі однієї сім’ї авторка роздумує не лише про долю цього народу, але й про витоки людської жорстокості, що червоною ниткою простяглася через ціле ХХ століття і, на жаль, і досі є поміж нас:

— Ти забув…
— Та ні, пам’ятаю…
— Ти — забув!..
— Та ні, пам’ятаю я, пам’ятаю!
— То чого ВОНО повертається?

Авторський епіграф до роману відразу скеровує нас і до інших вагомих питань, порушених у творі. Це прощення, любов до ближнього, національне та загальнолюдське у релігійних, суспільних, культурних поглядах. Саме ці та інші уроки засвоїли для себе герої роману — українська християнська родина та сім’я євреїв Зільберманів.

Події згадані у романі відбуваються у м. Львові та на Львівщині. Мало хто знає, що саме у місті Лева в часи Другої світової війни діяло ґетто — спеціальне поселення для євреїв, що за своєю площею було третім у Європі.

Саме тут довгий час утримувалося понад 100 000 тисяч євреїв. Вражає і те, що коли 27 липня 1944 року радянські війська взяли Львів, у ньому залишалося менше 300 євреїв, які ховалися в місті і каналізації…

Саме таких важких випробувань довелося зазнати родині ювелірів Зільберманів. Вже за перші місяці німецької окупації з великої та дружньої родини в живих залишилися лише мати Естер та двоє дітей — Міріам і Давид:

Де вона, та хитка межа між людською та тваринною частинами душі? Як так легко вона пересувається, що і не помічає людина, як не стало людського в людській оболонці? (…) І не містять Заповіді Божі, однакові і для іудеїв, і для християн та дуже подібні до них мусульманські та буддистські, наказу ненавидіти іншого, а лиш любити ближнього свого. Та в момент ненависті приходить затьмарення душі, бо він — ІНАКШИЙ.

Коли життя у ґетто стало нестерпним, Естер, щоб мати змогу отримувати більше їжі, погоджується на роботу у трудовому таборі. Разом із дітьми та іншими євреями їх відправляють вимощувати дорогу біля Червонограда. Саме тут у маленькій Мірі простий селянин Степан Січевлюк-Врублевський впізнає свою померлу донечку Мар’янку і вирішує врятувати сім’ю євреїв. Довго виношуючи план втечі, він все ж попри ризик смерті робить спробу врятувати родину…

Довгі вісімсот тридцять два дні Естер із своїми дітьми переховувалася у невеличкій криївці під хлівом, що прилягав до хати Марії та Степана. Ця маленька хата на краю села, розміщена біля церкви та цвинтаря, стала їхньою новою домівкою — єдиним шансом вижити. Вдень вони переховувалися у криївці, а в ночі час від часу виходили на сільський цвинтар. Відтепер життя українців та іудеїв було пов’язане однією ниткою, а два обшуки та підозри змусили їх бути ще обережнішими:

Який час цікавий настав, — задумливо мовив Давид, — ми, люди, повинні ховатися від людей, хоча й нічого їм не зробили…

Водночас, цей добрий вчинок сільської родини не залишається забутим: Бог посилає Марії та Степану двох дітей, попри страх в їхній родині знову панує мир та радість. Спільні святкування християнських свят, допомога один одному, бажання зрозуміти та допомогти іншому, попри різницю у національності, традиціях, віруваннях, зробили справжнє чудо… Адже насправді такі людські почуття як віра, любов, бажання жити щасливо не мають національної чи релігійної ознаки. Саме ця ідея ховається у назві книги і є центральною у романі:

Я — Бог. У мене багато імен, та всі ви називаєте Мене світлом світу цього. То чого йдете, як у темряві, — спотикаючись і падаючи? Я дав вам обереги — заповіді, щоби впустили ви світло в серце своє. Але вірити слову ви не вмієте: як малі діти, набиваєте ґулі та синці на дорозі життя (…) Прощення хочете? Та прощаю Я вас, прощаю. Робота в Мене така. А ВИ… ВИ — СОБІ Й ОДНЕ ОДНОМУ — ПРОСТИТЕ?

Хоч і розповідає цей твір про наше минуле, у ньому, як і має бути у добрій книзі, заховано так багато про наше теперішнє та майбутнє. І хочеться вірити, що ця книга навчить нас зробити його кращим.

Купити книгу