Науково-популярне медичне дослідження Атула Ґаванді: Про старіння, смерть та небажання бути тягарем

Ми помиляємося щодо своїх цілей роботи в медицині.
Ми думали, що наша робота — забезпечувати життя і здоров’я.
Але насправді вона більша.
Наша робота в тому, щоб забезпечити благополуччя.

Атул Ґаванді «Бути смертним. Що важливо наприкінці життя»

Кілька століть тому людина поважного віку асоціювалася з життєвою мудрістю, її добробутом до самої смерті опікувалася родина. Така картина спостерігається й сьогодні в багатьох країнах. Це стосується в першу чергу мешканців високорозвинених країн, час життя середньої людини подовжується, а її родичі прагнуть незалежності. Що ж робити, якщо людина вже в тому віці коли їй важко одній, але вона хоче зберегти власну незалежність, а її близькі не мають змоги повсякчас приділяти їй увагу через власну зайнятість? Відповіді на ці питання можна знайти в опублікованій видавництвом «Віват» книжці «Бути смертним. Що важливо наприкінці життя» написаній відомим американським хірургом, журналістом та експертом в галузі оптимізації сучасної охорони здоров’я Атулом Ґаванді.

На сторінках книжки Ґаванді торкається тих питань, які більшість людей, не суттєво лікарі це чи звичайні люди, прагне обійти боком, а якщо вже й обговорює то, зазвичай, боязко, часом в негативному сенсі.

Хоча насправді ці явища природні та притаманні чи не всьому, що існує у Всесвіті, та і йому самому, а не тільки живим організмам. Мова йде про старіння та його наслідки — смерть.

Ґаванді розглядає процеси які змінили життя людини протягом останніх десятиліть та пояснює як це вплинуло на старіння. Для прикладу, покращення медицини дозволяє людям дожити до глибокої старості. В цей час їхні діти живуть окремо, мають власних дітей і прагнуть незалежності від батьків. А відносно здорові та міцні, попри поважний вік, старенькі теж цінують власну самостійність.

Та коли вік бере своє ці люди потребують допомоги, але такої, щоб дозволила їм зберегти індивідуальність і залишити право вибору розваг, місця проживання, кола спілкування.

Автор розповідає про способи вирішення цих та інших проблем людей, які через вік чи хворобу втрачають можливість жити як раніше.

«Бути смертним» складається з передмови, восьми розділів та епілогу. Наприкінці містяться посилання на джерела та подяки.

В Передмові автор готує читача до того, що

«Ця книга про сучасний досвід вмирання: про те, що означає бути створіннями, які старіють і вмирають, про те, як медицина змінила цей досвід і як не змінила, про те, чи йдуть наші уявлення про власну смертність урозріз із реальністю».

Та додає:

«Смертність може бути підступною темою. Хтось буде стривожений оглядом книжки про неминучість згасання і смерті. Для багатьох розмова про це, навіть обережна, збільшує відчуття примарної готовності суспільства принести в жертву своїх хворих і старих. Та раптом хворі й старі вже стають жертвами нашого небажання прийняти невблаганність життєвого циклу? І що як просто перед нашими очима є кращі підходи, які чекають на нашу увагу?».

«Самостійність» — перший розділ книжки. В ньому автор аналізує, як люди з віком втрачають здатність до повсякденної діяльності із самообслуговування та перестають бути самостійними. У наступному розділі «Усе розвалюється» йдеться про те, що попри прогрес медицини та охорони здоров’я з часом все одно людина старіє, а частини її тіла «зношуються». В третьому розділі «Залежність» Ґаванді акцентує увагу на тому, що люди похилого віку бояться втратити через старість спосіб життя до якого вони звикли. Четвертий розділ — «Допомога». В ньому говориться про різні спроби реалізації найоптимальнішої допомоги стареньким з мінімальною обмеженістю їх самостійності. В розділі «Краще жити» розповідається як практично покращують проживання стареньких у закладах для літніх людей. Шостий розділ «Відхід» торкається боротьби людини з важкими недугами та усвідомлення помирання через неї. Передостанній розділ «Важкі розмови» розповідає про фізичний та психологічний вплив важкої хвороби на пацієнтів і торкається відвертого обговорення її лікування хворими, лікарями, рідними. Останній розділ «Мужність» приділяє увагу мужності визнати реальність смерті та

«діяти згідно з правдою, яку ми дізналися».

В епілозі Ґаванді підсумовує:

«„Бути смертним“ — книжка про те, як складно долати обмеження, визначені нашою біологією та закладені в генах, клітинах, плоті й крові».

Текст насичений реальними історіями, які слугують ілюстрацією описаних проблем. Ці розповіді про родичів, колег, пацієнтів, знайомих вдалися авторові напрочуд зворушливими. Попри серйозність, «Бути смертним» читається легко. Безперечно, в цьому заслуга не тільки автора, але й Ганни Прудкої яка переклала текст з англійської.

Проблематика, розглянута Ґаванді на сторінках книжки «Бути смертним», бачиться актуальною. Відповідно, можна сподіватися, що книжка зацікавить не тільки лікарів, соціальних працівників та тих хто має стареньких чи хворих близьких, але й значно ширше коло читачів.

Купити книгу