Відгук на книгу «І знов я влізаю в танк…»: Інформаційна війна з Росією за Оксаною Забужко

«І знов я влізаю в танк…» — це рядок із відомого вірша Оксани Забужко, пов’язаного з російською агресією проти Грузії у 2008-му і повного передчуттів стосовно продовження тих подій.

Це також і назва збірки публіцистики Забужко останніх років, що побачила світ у видавництві «Комора», доречно відкритої згаданим віршем як епіграфом. Видання нещодавно отримало перемогу в номінації «Есеїстика» книжкового рейтингу «ЛітАкцент Року».

До нової книжки ввійшли різні статті, есеї, інтерв’ю, записи в блогах тощо. Декотрі з’являлися друком в Україні й мали більший чи менший резонанс. Інші дотепер адресувалися виключно зарубіжній аудиторії, а тепер уперше вийшли в українському перекладі. Головне, що об’єднує тексти з книжки «І знов я влізаю в танк…» — усі вони, незалежно від конкретних приводів-поштовхів і загальної тематики, об’єднанні великим спільним мотивом. Це — інформаційна війна Росії, її імперськи налаштованої влади та громадськості проти України і проти інших країн і сил, які їм протистоять, намагаються протистояти або лише заважають.

Кажучи мовою професійнішою, книжка — про інформаційну складову гібридної війни Кремля.

Інформаційну війну Оксана Забужко розкладає і в просторовому, й у часовому вимірі. Так, один із текстів вона присвячує детальному розгляду питання, чому «Білорусь — не Україна». А саме — чому до Білорусі, до її інтелігенції, активістів нелогічно висувати такі самі вимоги, як і до їхніх українських колег, адже ситуація в цій країні докорінно відрізняється. Приводом до цього виступу стала критика на адресу нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич в Україні за її стримане ставлення до білоруської мови.

В іншому есеї вона зображує феномен депортації, виселення, переселенства, зображуючи сьогоднішніх вигнанців із Донецька, але показуючи й долі, а головне — відчуття багатьох попередніх вигнанців, що їхньою кількістю завжди славились і Російська Імперія, і її радянська іпостась.

Є в книжці й публіцистика, присвячена нашумілому колись випадку з розбиттям у Харкові меморіальної дошки Юрію Шевельову.

Причому, слово «колись» ужите тут невипадково — одним із лейтмотивів творів Оксани Забужко є заклик пам’ятати важливі події, долати згубну практику одноденної пам’яті. У книжці «І знов я влізаю в танк…» так само прочитаєте міркування Забужко з приводу власне «вогнепальної» частини війни.

Цікаво як письменниця аналізує та вишукує в різного роду фактах і явищах сліди «гебухи» та російських «спецопераціях». У дискурсі, націленому на поділ країни, в діяльності політиків, зокрема й «майданних», «патріотичних» партій. Нарешті, в культурних стратегіях.

Стиль Оксани Забужко як публіцистки дуже впізнаваний.

Крім насиченості цитатами, алюзіями, натяками, для нього характерна і фірмова категоричність. Вона десь надихає, десь дратує, а десь спонукає до самостійних роздумів і пошуків. Останнє — найкраще.

Серед прикладів такої категоричності — гучна і контраверсійна стаття про Булгакова та архітектора Листовничого, прототипа персонажа на прізвисько «Васіліса» у «Білій Гвардії», власника будинку, де жили і Булгакови в реальності, й Турбіни в книжці. Забужко дуже однозначно та доволі буквально подає цей образ як особисту невдячність квартиранта Булгакова і заразом як одну зі спроб нав’язувати культурному обличчю Києва домінування російського дискурсу (символом чого в статті постає, серед іншого, поширена назва «Будинок Булгакова»). Публікація свого часу викликала досить гострі дискусії в українському інтернеті. Що ж, мабуть, це саме той випадок, коли читачі самі можуть поміркувати та визначитися зі своїм ставленням до описаної Оксаною Забужко колізії. А за письменницею завжди залишається право сподіватися, що «буде — як я напишу».

Купити книгу