“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України

Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний виклад подій. Але в цьому і криється її головна принада: відтворення минувшини через постать окремої людини.

Ще й коли ця людина відомий автор історичних романів, інтелектуал, патріот, людина, що поставила підпис під Актом про Незалежність України, завжди була борцем за самостійність і соборність нашої держави, то такі мемуари просто не можуть не зацікавити. Тим паче, що цей текст — вдале і новаторське поєднання жанрів: подорожнього нарису, політичного щоденника і публіцистики.

Іваничук Роман. Дороги вольні і невольні. Щоденники 1991-1994; упоряд. В. В. Габор; фото Р. Ґериновича; художник-оформ. В. М. Карасик. — Харків: Фоліо, 2016. — 555 с.

Книга Романа Іваничука «Дороги вольні і невольні. Щоденники 1991-1994» за структурою складається з двох: «Благослови, душе моя, Господа!..» й «Мандрівки близькі і далекі».

Першу книгу видання «Благослови, душе моя, Господа!..» можна сміливо назвати політичним літописом перших днів (місяців, років) незалежності України.

Роман Іваничук, усвідомивши цінність своїх щоденникових нотаток та значення самого часу, поставив за мету охопити і висвітлити політичне підґрунтя відновлення Незалежності і перші кроки в напрямку демократії. З вірою у серці і з незмінним оптимізмом автор малює привабливу картинку найближчого майбутнього для новонародженої країни. Портретизує її борців-патріотів, захоплюючись їх справами на різних фронтах (письменницькому, мистецькому, освітянському). Але є і ті, котрі не голосували за проголошення незалежності, й досі не полишають нагоди виступати за «довічну дружбу з Росією», вигадуючи якісь нові «союзи» та співдружності. Їх Іваничук називає яничарами або колаборантами. Ці «сиволобі дармоїди», як величає їх письменник, й досі б сиділи у Верховній Раді, якби не Революція Гідності.

Взагалі, мотив відступництва в тексті присутній повсякчас.

Не криючись, автор називає їх прізвища (знайомі всім нам). Серед них є не тільки політики екс-комуністи (а чи взагалі можливо бути колишнім комуністом, чи ця червона короста проїдає нутро назавжди?), а й письменники. За них душа мемуариста болить найдужче.

Щоденникові записи Романа Іваничука рясніють ліричними відступами про дитинство, про студентські роки, перші кроки на письменницькій ниві, про знайомство і дружбу з елітою галицької інтелігенції та перші культурні контакти з представниками «дружніх» народів СРСР. Не виправдовуючись, а радше пояснюючи специфіку життя-буття письменника за радянських часів, зрозуміти яку зможе тільки такий же радянський письменник, Іваничук правдиво описав свої літературні звершення: від заборони друкуватися до несподіваного нагородження Державною премією ім. Т. Г. Шевченка. Не зміг обійти автор й історій написання своїх неперевершених романів. Але найгострішим є дискурс автора про давню і новітню історію України-Русі, в якій «закодовано» наше сьогодення.

Друга книга видання «Мандрівки близькі і далекі» — подорожні замальовки Романа Іваничука.

В ній автор-мандрівник описує відвідини різних країн світу, як за часів «залізної завіси», так і після повалення СРСР, своєрідні «дороги вольні і невольні». Це завжди були культурні контакти, діалоги світоглядів та рівноцінного інтелектуального обміну. Мали місце й абсурдні анекдотичні ситуації (наприклад, на Кубі), й небезпечні авантюри, й суворо регламентовані контакти з представниками загниваючого Заходу, й однотипні зборища письменників в союзних республіках.

І знову автор вдається до ліричних відступів, не обмежуючись жанром травелогу. Чого тільки вартує полеміка-реакція на статтю в «Литературном обозрении» росіянина Павла Негретова під назвою «Из одного корня», де останній, ґвалтуючи історію України-Русі, намагається нав’язати думку про колиску трьох народів. Як же емоційно та історично обґрунтовано апелює до нього Іваничук! Як він тільки боронить Україну! Це просто не може не захопити.

Якщо перша книга «Благослови…» сповнена надії на світле майбутнє для молодої країни та захоплення подвижниками української незалежності, то вже у другій книзі «Мандрівки…» з’являється ледь помітний протяг розчарування в політичному житті. Можливо, саме тому він йде з політики.

Іваничук розчаровується не в українському народові, а в певних особистостях.

І, знову ж таки, прямо про це пише. Здається, замало йому було цькування правдиво описаних осіб у «Благослови…» після виходу книги у світ. Але геній Іваничука невтомний. Він творить, відтворює, описує для наступних поколінь «свою» історію, щоб ми не побоялись зробити її «своєю».

Купити книгу «Дороги вольні і невольні. Щоденники 1991-1994»