Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу

Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків володарів найпрестижнішої літературної премії світу в перекладі українською мовою.

Тут зібрані автори, творчість яких і досі впливає на розвиток літературного процесу, і, хоч на відмінну від інших, тексти американського автора Сола Беллоу є менш відомими широкому колу читачів, вони заслуговують на увагу. І найперше будуть цікаві тим, хто готовий «пірнути» у таке читання з головою, адже на сторінках романів Сола Беллоу ви знайдете чимало глибоких думок та інтертекстів.

Сол Беллоу. Гендерсон, повелитель дощу. — К.: Видавництво Жупанського, 2016. — 384 с.

Справжнє ім’я автора — Соломон Білоус, письменник є емігрантом із Санкт-Петербурга. Нобелівську премію автору було присуджено 1976 року «за твори, в яких співчуття до людей поєднане з тонким аналізом сучасної культури».

Роман «Гендерсон, повелитель дощу» — це один із ключових текстів Сола Беллоу, центральною проблемою якого можна означити пошук людиною свого покликання у житті. Так, у назві роману заховані два імені головного героя. Юджін Гендерсон — це ім’я дане від народження, Повелитель дощу — ім’я-титул, яке здобув герой під час своєї подорожі Африкою. І хоча ці два імені належать одному чоловіку, досвід, який вони означують, розділяють його життя на два різних етапи.

Юджін Гендерсон — американець-багач із специфічною зовнішністю та характером, який у свої п’ятдесят досі не знає, чого хоче від життя.

Голос, що постійно звучить у його підсвідомості, повторює: «Я хочу, хочу, хочу!». Та Гендерсону так і не вдається зрозуміти, чого він так сильно прагне. І щоб знайти відповіді на ці питання, Юджін відправляється у довгу подорож континентом, який ще зберігає свою первинність та ідентичність, Африкою:

«Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш — помреш безславно й ганебно (…) Нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!» (с. 46).

Проте кожного разу вирушаючи в мандрівку навіть із таким непереборним бажанням втекти, ми все ж беремо із собою багаж свого досвіду, свої спогади. Тому подорож Гендерсона стає «подвійною» — з одного боку він «подорожує в часі», пригадуючи своє минуле; з іншого — намагається на своєму шляху Африкою бути максимально відкритим до нової культури та світогляду, які йому пощастило побачити. На межі цих двох доріг і починає означуватися «нове ім’я»:

«Я з тих, хто перетворюється (…) Ви належите до тих, хто вже утворився, ви існуєте. Мені доконче треба урвати процес власного перетворення. Христе-Боже, ну коли я утворюся нарешті, коли існуватиму?» (с. 214).

Зупинками у маршруті Гендерсона стали племена африканських тубільців — варірі та арнюїв. В останніх Гендерсон перебував всього кілька днів. Проте вже за це коротке перебування у розмовах із царицею племені арнюїв, він відкриває для себе особливий вислів із їхньої мови, що змушує подивитися на своє життя по-іншому. «Грун-ту-молані» — «людина хоче жити». Це проста істина повертає Гендерсону сильне бажання змінюватися, тривати у цьому світі, бути.

Довге перебування у іншому африканському племені — варірі глибоко поєднало Гендерсона із довколишнім світом, природою. Цар Дафу, що став справжнім другом гостя, навчав Гендерсона спостерігати за тваринами, переймати їхню силу. За його переконаннями, життя у певному ландшафті, оточені тих чи інших тварин безпосередньо впливає на звички та навіть зовнішність людини. Тому появу Гендерсона, що своєю статурою нагадував справжнього велетня, цар Дафу, що здобув повноцінну освіту і мріяв стати лікарем, сприйняв як унікальну можливість довести свою теорію на практиці:

«Горяни схожі на гори, жителі рівнини — на рівнини, жителі узбереж та островів — на воду, скотарі — на худобу (…) Природа — великий імітатор. А що людина — цар усього живого, то вона чудово вміє пристосовуватися. Вона митець у галузі перетворень» (с. 262 – 263).

Так, Гендерсон кожного дня разом із царем племені спускався у підземелля, де Дафу утримував левицю. Кожного разу заходячи до неї без жодних засобів захисту, Гендерсон переживав справжнє потрясіння: «Страх править людьми. Його володіння не мають меж (…) Страх створив більше ніж будь-яка сила» (с. 287). Водночас такий «експеримент» стає можливістю переступити через страх і навчитися бачити красу у її чистоті:

«Я думаю, захоплення красою — це почуття споріднене із страхом. Коли страх відступає, людську душу повністю заполоняє краса» (с. 292).

Поряд із іншими численними «перетвореннями», які почасти відбуваюся й із самим читачем (адже до таких текстів та образів просто неможливо залишатися байдужим), поряд із глибокими думками, висловленими у книзі Сола Беллоу, цікаво та напружено розвивається сюжет книги.

Під час обряду закликання дощу одним із ритуалів було перенесення велетенської статуї богині. Таке «здолання» богині вважалося символічним закликом дощу. В момент, коли один із тубільців, що мав виконати цю місію, не зміг зрушити статую з місця, Гендерсон раптово розуміє, що саме йому під силу стати «повелителем дощу».

Перемога над статуєю богині стає символічною не лише для племені, яке таки викликало дощ, але і для Гендерсона тепер вже «сунго» — «повелителя дощу». Вона стає перемогою над своїм тілом, страхом, духом. А дощ, що рясно омив тіло очищує його:

«… я намагався пригадати, хто я такий. Я. Хто цей блазень, обліплений листям, що приклеїлося багнюкою й присохло до тіла, хто він — сунго, повелитель дощу? Мені подумалося, що між мною і цим чоловіком усе-таки існує різниця, але яка саме, сказати я не міг» (с. 223).

Піддавшись своїм бажанням повністю та без страху, Гендерсону вдається змінити себе, відкритися для світу.

Водночас, титул «сунго», який здобув головний герой, наклав на нього і певні зобов’язання. Сам цього не бажаючи, Гендерсон потрапляє у «пастку» традицій племені і тепер його ціллю є якнайшвидше повернутися додому. Переворот, що відбувається серед ватажків племені, ставить це питання ще різкіше, адже після смерті царя Дафу його наслідником обирають саме того, що має звання «повелителя дощу». Так головний герой постає між вибором: яке життя, а, отже, й ім’я, йому обрати?

Хто він — Гендерсон, чи Повелитель дощу?

Маленьке левеня, в яке за віруваннями варірі має переселитися душа царя Дафу, людини, яка тут на іншому континенті стала для Гендерсона справжнім другом та допомогла йому пізнати сенс життя, він забирає з собою, втікаючи із племені.

Чи був такий вибір правильним? Чи вдасться Гендерсону все ж зберегти ті знання, які він здобув у зовсім іншому, прагматичному світі? Чи закінчилася насправді його мандрівка? Чого він ще навчиться у лева Дафу?…

Питань після прочитання цього роману залишається чимало, усі вони змушують замислитися над прочитаним глибше, адже і ми перебуваємо у пошуках свого «Я», свого імені. А, отже, «подорож» триває…

Купити книгу «Гендерсон, повелитель дощу»