Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн

Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, більш справжнє.

Не кожна книжка — а книжка для підлітків поготів — переживе півстоліття, нічого не втративши зі своїх чарів. Важко повірити, але виповнюється рівно п’ятдесят років від того, як американська письменниця Урсула К. Ле Ґуїн написала роман «Чарівник Земномор’я». Книжка ця ніколи не була бестселером — але й ніколи не зникала з полиць книгарень. «Чарівник…» став початком трилогії (1968–1971), яка за кілька десятиліть перетворилась на шестикнижжя (1990–2001); його було екранізовано на телебаченні (дуже погано); і ось українською виходить уже третє видання, а «КМ-БУКС» планує випустити весь цикл.

Урсула К. Ле Ґуїн. Чарівник Земномор’я. — К.: КМ-БУКС, 2017.

Ле Ґуїн — на той час мати трьох дітей — була переконана, що для підлітків писати не вміє. Але редактор зумів її переконати — і з глибоких вод піднялися острови Земномор’я. Принаймні, так розповідає Ле Ґуїн у післямові, що увійшла до нового українського видання. Начебто все просто — власне, письменниці не раз так і казали: «Добре, мабуть, писати час від часу щось простеньке?» (Різні там казочки, на відміну від наукової фантастики, яка за визначенням «серйозна».) «Писати для дітей дуже просто, — пхикала Ле Ґуїн. — Так само, як ростити їх».

Насправді ж і «Чарівник Земномор’я» — книжка міжвікова, і з’явився роман зовсім не як відповідь на видавниче замовлення.

Принаймні тричі Ле Ґуїн бачила обриси свого світу; в результаті вона написала два короткі оповідання (про чарівника, що ціною життя рятує світобудову, і про вічно голодного дракона, що маскується під мага-невдаху), а також незавершену повість, з якої потім виріс заключний роман трилогії. Географія архіпелагу поступово вимальовувалась; магія ставала системою. Розумний видавець знає, коли, що і кому пропонувати.

Коли у Ле Ґуїн запитують, як вона створювала світ Земномор’я, вона завжди відповідає: ніяк. «Я не інженер, а першовідкривач». Архіпелаг виник не в зоні раціонального, а у підсвідомості. Хтось із критиків зауважив, що усі «правильні» фентезійні карти насправді зображують ландшафти людської душі. Це стосується Середзем’я, але Земномор’я — ледь не більшою мірою. І герою, і нам належить пливти від острова до острова у пошуках самих себе.

Ле Ґуїн ішла «від супротивного». Ґед з острова Ґонт — не стариган на кшталт Ґендальфа чи Мерліна, а юнак, який тільки-но відкриває для себе магію (через тридцять років епігони Ролінґ перетворили це на заяложений жах; але Ле Ґуїн не винна). Ґед — не білий красень, «справжній арієць»; він темношкірий, як маорі, — проте майже всі автори обкладинок, не кажучи вже про кіношників, це блискуче ігнорують («читач не зрозуміє!»). І, нарешті, найголовніше: фінальної битви добра і зла не буде, тому що…

…Тому що Ле Ґуїн — послідовно нехристиянський автор.

Не «анти-», а саме «не-». Серед безлічі її творів є й переклад англійською «Дао де цзін»: у світах Ле Ґуїн «світло — це лівиця темряви, а темрява — правиця світла», інь і ян. Це зовсім не веде до морального релятивізму, навпаки — Ле Ґуїн досить жорсткий мораліст (що не завжди означає «моралізатор»: ідеологія взяла гору над естетикою лише в останніх книжках про Земномор’я). Єдність світла і темряви — це складність космосу і людської душі як мікрокосму. Це означає, що, коли Ґед нерозважливо впускає у світ страшну Тінь, він не має втікати від неї, не має навіть наздоганяти. Йому треба…

Що саме треба, чудово пам’ятають ті, хто читав роман. А хто не читав — мають пройти разом із Ґедом його шлях, від провінційного Ґонту до Роуку, Острову Мудрих; до західного острову Пендор, де на нього чекає дракон (той самий, із раннього оповідання); і до останнього моря за останнім клаптиком землі Східного уділу.

Тільки так.

У ті часи, коли автори фентезі не ганялись за «реалізмом», вони намагались створити світи, «справжніші» або, принаймні, прекрасніші, ніж наш: світи, якими вони мають бути. У випадку Толкіна — це світ чіткого морального вибору і прямої дії Провидіння; в оповіданнях лорда Дансейні — маловідомого у нас ірландського письменника, який потужно вплинув і на Толкіна, і на Ле Ґуїн, — це естетично довершений світ поза будь-якою мораллю. У Ле Ґуїн — це світ, в якому головна влада належить Слову. Кожна річ і кожна істота має Справжнє Ім’я, що має над ними владу, і магія — це насамперед вміння дізнаватись Імена. Але знання це слід використовувати з особливою обережністю, бо

«дощ на Роуку може обернутися посухою на Оскілі, а штиль у Східних уділах — бурею і руйнуванням на Заході».

Тож не дивно, що всі імена і назви Ле Ґуїн пробувала «на смак», перш ніж перенести на карту: вона не намагалася створити власні мови (літературознавець-бо, а не лінгвіст, як Толкін), але все мало звучати, як треба. Вона цього досягла: ми не знаємо (і Ле Ґуїн не знає), що означають назви островів Земномор’я, але ми певні, що це не безсенсовні звуки.

Якщо ви знаєтеся на міфах, вам це, певно, щось нагадує.

І недарма: вся магічна система Ле Ґуїн походить із класичної монографії Дж. Дж. Фрейзера «Золота галузка», а сюжет «Чарівника Земномор’я» — це блискуче втілення концепції становлення особистості за К. Ґ. Юнґом. Ле Ґуїн, щоправда, заперечує, що на той час читала славетного психоаналітика, але, даруйте, — філолог, донька славетного антрополога Альфреда Кребера, не знайома із засадничими працями… Повірити неможливо; але якщо це правда, тоді ще цікавіше: архетипи вийшли на простір Земномор’я безпосередньо із колективного несвідомого. (Та ні, все одно не вірю.) Класичний випадок того, як художня література ХХ століття безпосередньо спирається на культурологічні моделі. Знати їх, аби отримати задоволення від тексту, не обов’язково (підлітки напевне не знають), але без цього підґрунтя не було б і книжки.

Я сказав, що роман Ле Ґуїн втілює концепцію Юнґа — саме втілює, а не ілюструє. Первинною є історія; точніше, первинною є людина, Ґед, автор, читач — і саме тому оповідь про пригоди молодого чарівника у вигаданому світі стає історією про кожного.

Та чи про кожного? Лише закінчивши роман, Ле Ґуїн зрозуміла, що, оминувши майже всі жанрові штампи, залишилась у полоні головного: це історія чоловіка; жінки, хоч як важливі, лишаються на периферії. Саме тому у центрі другого тому трилогії — «Гробниць Атуану» — опиняється дівчина, «аніма» Ґеда: ще одна пара інь-ян. Перший том, за визначенням Ле Ґуїн, — це роман виховання; другий — цнотлива оповідь про дві статі; третій — звісно, про смерть і те, що поза нею. Так було завершено світ, і далі Ле Ґуїн лишилося лише те, що вона, на жаль, і зробила: переосмислити перші романи в дусі «Все насправді не так». Але красу і глибину класичної трилогії це не знищує.

Анатолій Саган допоміг українському читачеві відчути справжню Ле Ґуїн: переклад був дуже непоганим і в перших виданнях, а в новій версії ще й покращав.

Є кілька прикрих помилок: «dragon-lore» — це не «драконова мудрість», а «знання про драконів»; назви у тексті та на мапі не завжди збігаються; про віршовані фрагменти в перекладі Ганни Осадко краще взагалі нічого не казати. Найдивніше перекладацьке рішення — це рішуча відмова Сагана визнавати, що прізвисько Ґеда, «Sparrowhawk», має звучати українською як «Боривітер», а не «Яструб», — Ле Ґуїн кілька років тому навела точну латинську назву птаха. Не перший і не останній випадок, коли перекладач щось знає краще, ніж автор, — але все одно шкода.

Поза тим, «Земномор’я» можна і треба читати українською. І я плекаю надію, що невдовзі ми побачимо і кращий науково-фантастичний твір Ле Ґуїн — «Лівицю Темряви», великий роман про зустріч з Іншим.

«Чарівник…» перед вами, «Гробниці Атуану» вже у книгарнях. Відкрийте їх.

Михайло Назаренко
літературознавець, критик, письменник-фантаст

Купити книгу «Чарівник Земномор’я»