Печворк книги Марини Гримич: Відійти, щоб побачити

Падре Бальтазар на прізвисько Тойво, а разом із ним і його авторка Марина Гримич, вишукано й сердито дурять довірливого читача, зшиваючи воєдино, вміло припасовуючи один до одного уривки історичних хронік, куці залишки документальних свідчень, яскраві перекази й легенди, щемливі художні вигадки й безжальну правду.

Роман «Падре Бальтазар на прізвисько Тойво» — це роман без сюжету, але водночас роман, у якому постійно щось відбувається. І за цими подіями не помічаєш, як разом із героями проживаєш їхнє життя.

Якби існував роман у стилі печворк, то «Падре Бальтазар на прізвисько Тойво» міг би вважатися зразком такого чтива. Зібраний не лише із різних колоритних історій, але ще й старанно прошитий етнологічними нитками текст, можна і треба читати двічі: зблизька і здалеку.

Читайте також: Новий роман Марини Гримич + невеличке інтерв’ю

«Близьке» прочитання занурює із головою в історичні реалії та етнографічні подробиці українських Канади й Бразилії: від цілком реальних дат прибуття українців до Південної Америки до не менш правдивого фойсування на росах як прикладу зукраїнізованого землеробства по-бразильські.

Читаючи одна за одною «клаптикові» історії, ви постійно плутатиметеся між правдою та вимислом.

І питання буде навіть не в тому, чи був порох Балтазар, уроджений Никита Живка, набожним сином працьовитого канадського фермера, чи був він далеким від місіонерства пройдисвітом, якого доля занесла аж до Нової Австрії. Питання буде в тому, що вам доведеться або повірити на слово Марині Гримич і жити по тому у переконанні, що Габріель був кронпринцом Рудольфом, котрий мав наслідувати австро-угорський трон після свого батька Франца Йосифа, а натомість інсценував самогубство, щоб утекти в Бразилію і заснувати там Нову Австрію із жителів українського села Дуліби, або ж самотужки вивчити цісарське древо і так й не з’ясувати, що з описаного в романі правда, а що — одна із тисячі легенд.

Читайте також: Марина Гримич: “Намагаюся писати інтелігентну відверту еротику з гумором”

Читання «здалеку» дозволить вам осмислити усі, на перший погляд, розрізнені історії: від імпровізованих, але напрочуд красномовних перших проповідей Никитки, до безграмотних, але неймовірно щирих, щоденникових нотаток дурника Мартина Гамбели на прізвисько Цекло. І питання буде не в тому, що вам стане нестерпно сумно, коли долі таких різних на вдачу акушерки Марушки, синьйорини Кармеліти і матушки Варвари складуться в цілісний і буденно страшний у своїй реалістичності візерунок суспільних стереотипів про жіноче щастя. Питання буде в тому, що вам дуже захочеться повірити на слово Марині Гримич і не вивчати карту далекої Бразилії у пошуках «кольонії» Нова Австрія, на території якої є пансіон «Віра, Надія та Любов» та гробівець панотця Балтазара.

Тому що ця історія — цілісна, зшита із яскравих клаптиків, торкне ваше серце.

Хоча б тому, що життя прожити — не поле перейти. Особливо, коли воно називається роса.