«Соляріс» Станіслава Лема: Хвилястий океан під нами й моральний закон усередині нас

Пізнай самого себе, й ти пізнаєш богів і Всесвіт.

Хілон

Відомий американський письменник Філіп Кіндред Дік, автор романів «Людина у високому замку», «Чи мріють андроїди про електричних овець», «Затьмарення», у 70-х роках ХХ століття зробив дивну заяву про те, що Станіслава Лема насправді не існує, а під ім’ям польського письменника й філософа ховається кілька осіб, підконтрольних комуністичному комітету; партія начебто через такого собі «Лема» впливає на американський видавничий дім.

Звісно, ці заяви є абсурдними, оскільки Станіслав Лем, по-перше, ніколи не був членом компартії, а по-друге, виступав із публічною критикою останньої, активно протестуючи проти дружніх стосунків із СРСР. Можливо, такий підступ із боку Філіпа Діка є його реакцією на Лемове негативне ставлення до американської наукової фантастики (але якраз творчість Діка й була винятком із цього), у якій, за словами польського автора, переважають пригоди, а не нові ідеї та літературні форми, до того ж усе це написано слабко й в поганому стилі. У чомусь Станіслав Лем мав рацію, адже американські письменники, розвиваючи фантастичні сюжети, часто не використовували весь глибинний потенціал цього літературного жанру, не намагалися розхитати межі між людською свідомістю та підсвідомістю й оминути бар’єри, що заважали пізнати світ по-новому. Натомість у творах Станіслава Лема під товщею фантастичних пейзажів знаходимо ґрунтовні філософські роздуми пізнавального й епістемологічного характеру, що свідчить про широту мислення автора, зокрема, це виявлено в одній з найвідоміших книг письменника «Соляріс» (1961).

Лем С. Соляріс : роман / пер. з пол. Д. Андрухів. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2017. — 224 с. — (Серія «Горизонти фантастики»).

У романі оповідь ведеться від імені доктора Кріса Кельвіна, який прибуває на Соляріс, щоб допомогти іншим вченим на орбітальній станції досліджувати загадковий Океан. Там, на відстані багатьох світлових років від Землі, Кельвін зустрічає свій біль і страх у вигляді фізичної подоби давно померлої коханої. Як з’ясовується, кожен із членів експедиції має власні матеріалізовані візії з минулого. І, здається, це інтриги єдиного жителя планети Соляріс — мислячого протоплазматичного Океану.

Так званий «гість» з’являється після пробудження зі сну людини, зі спогадів якої його створено.

Кожен із соляристів сприймає по-своєму гостей: наставник Кельвіна, доктор Ґібарян, не впоравшись із психологічним тиском, учиняє самогубство ще до прибуття власного учня на станцію; кібернетик Снаут знаходиться в стані перманентного страху, час від часу заліковуючи це порціями іронії; фізик Сарторіус замикається в лабораторії з нав’язливою ідеєю винайти зброю для знищення гостей. І лише Кріс Кельвін, хоч і не з першого разу, але пробує адаптуватися до життя з гостем. Ймовірно, через те, що Кельвінів гість — не якась потвора, а точна копія його дружини Гері, яка покінчила з собою близько десяти років тому.

Копія Гері, перебуваючи довгий час поруч із людиною, стає сама більш людяною та починає по-справжньому страждати від усвідомленого відчуття власної чужості. Кельвін, протягом багатьох років звинувачуючи себе в смерті дружини й останнім часом трохи заспокоївшись, тепер знову відчуває власну причетність до її загибелі. Він упевнений, що порушив моральний закон, за який, окрім постійних докорів сумління, має отримати покарання — сурогат кохання з минулого.

Чергові непоясненні появи Гері — це реалізація ідеї неможливості пізнання іншого боку буття; Океан, який продукує «гостю», — це річ у собі, він поза людським досвідом, його не можна зрозуміти.

Станіслав Лем руйнує міф про місію Людини, констатуючи вустами одного з персонажів, що

«ми звичайні, ми — трава Всесвіту й пишаємося цією своєю звичайністю, тим, що вона така поширена; ми вважали, ніби в неї можна все убгати…» (с. 174).

Сотні примірників праць із соляристики, складених у бібліотеці станції, не містять відповідей на запитання, у чому ж сенс Океану. Це свідчення неспроможності розуміння чогось іншого, що не вкладається в знайомі формули.

Людина — істота земна, їй не потрібні невідомі створіння; людина шукає когось, схожого на неї, придивляється до світів, подібних до Землі. Що й іронічно відзначає Снаут у розмові з Кельвіном:

«Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж» (с. 79).

Через егоцентричну концепцію розуму людина не може перейти на новий рівень пізнання, вона обмежена власним досвідом, занурена в нього та не здатна трансформувати мислення задля пізнання іншого боку своєї сутності. Ідея давньогрецьких мудреців про самопізнання заради осягнення всього, що знаходиться поза межами людини, у романі звучить парадоксально. Головний герой порівнює себе з годинником, який розбирають і складають знову, називає себе репетитором багатократно повторюваних тортур, він не певен у своїх знаннях і не має надії. Соляристичні дослідження — це квадратура круга, всі спроби приречені на поразку через неможливість людей зазирнути за завісу всередині себе.

«Соляріс» — один із найкращих романів про контакт із неземним розумом, про контакт, що насправді не потрібен людині, адаптованій до антропоцентричної моделі світу.

Океан, чим би він не був — чи то розумною протоплазматичною масою, чи то «богом-дитиною», чи то неживим геологічним утворенням, — це, насамперед, випробування для людства, результатом якого є спростування принципу універсальності пізнання.

P.S. Роман «Соляріс» був екранізований тричі. Уперше 1968 року з’явився радянський телеспектакль у двох серіях, який, напевно, є найменш відомим серед глядачів. У тому ж СРСР 1972 року вийшла у світ знаменита кіноверсія «Соляріс» Андрія Тарковського, через яку Станіслав Лем посварився з режисером. Кінокартина цікава як окрема робота, принаймні операторськими рішеннями, але в порівнянні з романом вона має зовсім інше ідейне наповнення — занадто віддалене від космосу. Не зовсім удався експеримент із перенесенням «Соляріс» на екран і в американця Стівена Содерберга, володаря премії Оскар за найкращу режисуру фільму «Трафік» (2000).

Краєвид на Океан у фільмах Стівена Содерберга й Андрія Тарковського

Незважаючи на широкі фінансові й технічні можливості Голлівуду, 2002 року він зняв камерну стрічку з банальною історією кохання, у якій головну роль зіграв Джордж Клуні.

Кріс Кельвін (Джордж Клуні vs Донатас Баніоніс)

До речі, замість доктора Сарторіуса тут з’являється інший персонаж — темношкіра жінка на ім’я Гордон у виконанні нещодавньої оскарівської лауреатки Віоли Девіс. Зрозуміло, що цей фільм Станіславу Лему також не припав до душі.

Кріс та Гері (Рея) (Джордж Клуні-Наташа Макелхон vs Донатас Баніоніс-Наталія Бондарчук)

Ігор Ярославський

Купити книгу «Соляріс»