Альтруїзм егоїстичних генів: Огляд книги Річарда Докінза

«Егоїстичний ген» — знакова як на свій час (1976 р., перевидання 1989 р.) праця популяризатора науки Річарда Докінза. Саме таку незвичну посаду науковець обіймав в Оксфордському університеті з 1995 до 2008.

Докінз — учень відомого етолога Ніко Тінбергена, лауреата Нобелівської премії. У 2017 р. виняткова на свій час праця була перекладена українською мовою й видана у Книжковому Клубі «Клуб Сімейного Дозвілля». Зазначу, що переклад загалом досить кваліфікований, роботу читаєш легко, її науково-популяризаторський стиль вдалося досить вдало зберегти в українському виданні.

Докінз Річард. Егоїстичний ген. З англ. пер. Ярослав Лебеденко. — Х. : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 544 с.

Якщо говорити узагальнено, «Егоїстичний ген» — це праця про еволюцію біологічних видів. Проте Докінз пише свою постдарвінівську працю з позиції «генів» (багато колег звинуватили його у надмірній прихильності до ідей Чарльза Дарвіна). Поняття «егоїстичний», винесене в назву, постає своєрідною «обманкою». Насправді йдеться не стільки про егоїзм, скільки, навпаки, про альтруїзм. Або, якщо точніше, про те, як альтруїстична «поведінка» генів певного організму забезпечує «егоїзм» виду. Докінз нагадує читачам, що головна суперечка у працях Дарвіна полягає в питанні про те, що є справжньою одиницею добору: яка саме сутність виживає або не виживає в результаті природного добору. Така одиниця, за Докінзом, і є більшою чи меншою мірою «егоїстичною» за своєю суттю.

Його робота «Егоїстичний ген» показує різні стратегії, які можуть обирати індивіди на користь збереження видів.

Так, деякі здатні обмежувати рівень народжуваності, щоб уникнути перенаселення, або приборкати свої хижі інстинкти задля збереження запасів для харчування певного виду в майбутньому. Деякі організми можуть годувати й підтримувати своїх рідних, позаяк у них наявні копії тих самих генів, що забезпечують збереження виду. У такому разі, підсумовує Докінз, «родинний альтруїзм» (с.10) постає єдиним способом, завдяки якому егоїзм гена може перетворитися на індивідуальний альтруїзм.

Річард Докінз у цій праці розвиває дискусію, яку започаткував у роботах науковець В. Д. Гамілтон, зокрема у працях «Екстраординарні статеві раціо» (1967), «Геометрія егоїстичності» (1971), «Альтруїзм і пов’язані з ним феномени…» (1972). Гамілтон наголошує, що якби ген змушував свого власника жертвувати життям заради порятунку життя кількох родичів, то в подальшому мало б існувати більше копій цього гена, ніж якби «самопожертва не відбулася» (с. 543). Дослідник вводить поняття «сукупної пристосованості», яке передбачає не лише власне потомство індивіда, а й будь-яке додаткове потомство, вирощене родичами за допомогою цього індивіда. Докінз сперечається з Гамілтоном, показуючи фундаментальну розбіжність між «реплікаторами» — одиницями, точна структура яких реплікується у процесі розмноження, — та «носіями» — одиницями, які є смертними, які не реплікують, але чиї властивості зазнають впливу реплікаторів.

Праця Докінза складається з 13 розділів, написаних жваво, цікаво, без надмірної академічності, а в науково-популярному стилі: «Навіщо живуть люди?», «Генна машина», «Агресія. Стабільність і егоїстична машина», «Братерство генів», «Довга рука гена» тощо.

Ключовою тезою праці можна вважати такі слова дослідника:

«Я би сказав, що основною властивістю, якої слід очікувати від успішного гена, є безжальний егоїзм. Цей ген зазвичай робить егоїстичною й поведінку індивіда. Проте… існують особливі обставини, в яких ген може найкращим чином досягнути власних егоїстичних цілей, заохочуючи обмежену форму альтруїзму на рівні окремих тварин» (с. 534).

Говорячи більш практично, Річард Докінз наводить приклад популяцій, які мають багато дітей. На думку науковця, такі популяції будуть покарані не вимиранням усієї популяції, а тим, що не всі їхні діти виживуть. Гени, відповідальні за народження надто великої кількості дітей, рідко передаються наступним поколінням, бо мало хто з дітей, які мають ці гени, доживає до зрілого віку.

«Егоїстичний ген» — праця дискусійна і, напевно, чимало її тез вже знайшли своє спростування або підтвердження у сучасній біологічній науці. Проте цю роботу читаєш як художній детектив про світ природи й людини, переконуючись, зрештою, яку важливо роль відіграють гени, про які ми часом геть не замислюємося.

Дмитро Дроздовський

Купити книгу «Егоїстичний ген»