Жити заради життя: «Фієста» Гемінґвея

«Фієста» — перший знаковий роман Нобелівського лауреата Ернеста Гемінґвея. Це історія про групу американських експатріантів, які мешкають у Європі після Першої світової війни.

Джейк, один із героїв роману, був контужений і поранений на війні. Щоб звільнити розум від тяжких думок, пов’язаних із війною, Джейк разом із жінкою, яку кохає, насолоджується богемним життям паризького Монмартру, віддається шаленству на фієсті в Памплоні. Герої роману весь час перебувають «на шляху»: з’їжджаються і роз’їжджаються, сваряться і миряться, безупинно віддаються алкоголю й насолодам європейського повоєнного життя. Роман складається з цих численних переміщень, які мають відволікти героїв від тяжких думок, пов’язаних із пережитим досвідом Першої світової.

Гемінґвей Е. Фієста. І сонце сходить: роман ; пер. з англ. В.Морозова. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 288 с.

Роману притаманна майстерність діалогів, точність і лаконізм описів. «Втрачене покоління» у романі — це леді Брет та її оточення. Усі вони шукають забуття в різних формах «очманіння свідомості». Герої роману, які пережили жахіття війни, для Гемінґвея вищі від тих «порядних» філістерів, які хоча й мають зовнішню привабливість, проте холодні всередині. Ці представники «втраченого покоління» перебувають у світі розбещеності, свавільного гедонізму, постійної пиятики, проте всередині у них — особливий внутрішній світ, який можна схарактеризувати як «справжній». Вони знають, що становить сутність «людського» і прагнуть прожити життя так, аби не вбити у собі людини. Джек не приймає такого позитивного й привабливого Роберта Кона саме через егоїзм останнього. Свято Ферміна в Памплоні — вияв справжнього карнавалу, якому притаманні розкутість духу й корида, сонце, вино і радість сердець. Педро Ромеро — матадор, який без страху дивиться в очі смерті, красивий і мужній чоловік, майже бездоганний у своїй природності, людина справжня за своєю природою, іманентним благородством… і в коханні. Він такий, яким хотів би стати і сам Джейк.

Основа святкового світовідчуття — особливий стан відродження, оновлення, зіткнення життя й смерті.

Сама карнавальна стихія фієсти, де скасовано ієрархії, де люди вільно контактують одне з одним, іманентно протистоїть пам’яті про Першу світову. Фатальною вітальністю фієста приваблює Джейка і його друзів; тут з’являється немислима, неможлива для звичайного або, інакше, «офіційного» існування можливість справжніх людських стосунків, виявлення справжніх цінностей людського буття, можливість відчути повноту життя.

Е. Гемінґвей розуміє, що кожен міф виникає на певному етапі розвитку колективної свідомості, переживаючи складні трансформації під впливом зміни суспільного життя як всередині міфологічної системи, так і потім, у мистецтві, зокрема, у літературі. Головне для письменника в міфі — це фіксація давніх загальнолюдських уявлень про світ і суспільний ідеал. У кожну епоху ідеали переосмислюють. Гемінґвей відчував, що окремі міфологічні структури містять нездійсненні моделі людських взаємин, які можливі тільки у мрії. Проте письменик мав рацію у тому, що міф не можна «накладати» на сучасну дійсність. Ось чому, ймовірно, добре знаючи роман Дж. Джойса «Улісс», він не пішов за ірландським модерністом; Гемінґвей використав комплекс ідей, пов’язаних із карнавалом, елементи обрядово-міфологічних уявлень про богиню родючості, обережно занурюючи все в підтекст роману.

Але навіть і в підтексті виявляється повнота і цілісність структур, їх смислова вичерпаність і неоднозначність.

«Фієста» — це роман про час (передусім як філософську категорію), роман про любов — високу, шляхетну, особистісну, побудовану на повазі й співчутті, хоча й таку, що в зовнішньому вимірі розгортається на тлі розпусти й пиятики, які, проте, мають поверхово-позірний характер. Ось тому й не можу погодитися з думкою С. Жадана, який у передмові зауважує:

«Герої ладні дякувати одне одному за ніжність і дружбу, за чесність та безкорисливість, якою вони щедро одне з одним діляться в цьому житті, проте коли справа йде до того, аби подякувати самому життю, герої відверто губляться, не знаходячи необхідних слів» (с. 13).

Життю в «режимі фієсти» не потрібно дякувати: його потрібно просто сприймати і всотувати. Фієста — це онтологія життя, стан радості, який не має бути вербалізований. Так, герої «травмовані» Першою світовою війною, проте ці «втрачені люди» видаються шляхетнішими від тих «порядних», які не бачили війни, не пропустили її через власну шкіру. Так, ці «контужені часом» губляться у словах про «вдячність», але життя насправді не потребує від людини нічого, крім всотування своєї вітальної енергії. І Гемінґвей зміг передати цей стан. Насамкінець хочу сказати, що переклад роману підготовлено доволі якісно, роман читає легко, «без спотикань». Щоправда, в окремих місцях бракує літредактора або коректора (скажімо, варто уникати таких слів, як «приналежність», натомість в українській мові маємо «належність» та ін.).

С. Жадан має рацію, зауважуючи, що

«приреченість та безвихідь цього роману не пригнічують» (с. 11).

«Фієста» — це роман про феноменологічне «пересування тіла», за Мерло-Понті, облік видимого світу заради віднаходження у ньому життя. Навіть після війни.

Дмитро Дроздовський

Купити книгу «Фієста. І сонце сходить»