«Україна 2030»: Пан або пропав

Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний план, що з цією незалежністю робити. У парадоксальній українській ситуації такий план виходить друком аж 2017 року, тобто через 27 років після здобуття незалежності. Краще пізно, аніж ніколи.

Але до книги «Україна 2030: доктрина збалансованого розвитку» виникає низка питань. Чия це ініціатива — державна чи приватна? Судячи з колективу авторів, переважна більшість із яких є докторами чи кандидатами економічних наук і працюють у державних університетах, то це ініціатива державна. Але при цьому доктрина розвитку чи не найбільшої країни Європи до 2030 року займає усього 168 сторінок не надто дрібного тексту й охоплює аж (!) 31 пункт використаних джерел. Як на мене, це якось несерйозно для праці, яка замірилася аж на такі геополітичні масштаби. Невизначеною залишається й аудиторія, для якої призначається книга. Для спеціалістів вона видається надто стислою й загальною, а для широкого загалу — надто не розрекламованою. Принаймні я, обдивившись видання з усіх боків, так і не змогла знайти тираж, але підозрюю, що він аж ніяк не 40 000 000, тобто кожному українцеві по примірнику не перепаде. Виникають питання й до авторського складу; це суціль кияни, тобто думка регіональних експертів до уваги не береться.

Україна 2030: Доктрина збалансованого розвитку. — Львів: Кальварія, 2017. — 168 с.

У початкових розділах автори, не шкодуючи фарб, схем і графіків, показують, яка нині в Україні катастрофічна економічна ситуація. При чому точкою відліку обрано 1991 рік, коли, якщо вірити тим самим графікам, було краще, аніж зараз.

«За останні 25 років відбувся спад економіки України на 60% від обсягу випуску продукції 1991 року, що змістило країну з 10 місця в Європі на останнє» (с. 18).

А через кілька сторінок констатується факт, що Україна успадкувала покручі старої радянської командної економіки, які тепер гальмують розвиток нашої держави. «Чинна модель національної економіки сформувалася на уламках радянської командно-адміністративної моделі». Тобто оцінка економіки України до 1991 року суперечлива. З одного боку, наче десяте місце в Європі й непогано, а з іншого складається враження, що саме «уламки командно-адміністративної моделі» не дозволяють Україні, образно кажучи, злетіти в небо. Така собі суміш ностальгії за старими добрими часами з перекладанням відповідальності на «папєрєдніков».

Дозволивши читачеві повною мірою усвідомити, як жахливо ми хазяйнували на власній землі останні чверть століття, автори переходять до середньострокових і довгострокових прогнозів розвитку України. Загалом виділено чотири варіанти сценарію — «оптимістичний», «консервування кризи», «суверенний дефолт» й «колапс». При чому збереження незалежності України й виживання нас як нації можливе лише за умови оптимістичного сценарію, вірогідність якого експерти оцінюють (тут варто зробити паузу, щоб кожен зміг подумки дати свої відсотки за Україну)… в 3%. 3% проти 97%! І, говорячи по-простому, якщо ми не «вкиснемо» в ці 3%, то нам капець. А «вкиснути» ми можемо лише за умови, якщо українці вже завтра подолають корупцію, вийдуть із тіні й стануть чесно платити податки, вкладатимуть у новітні технології, освіту й науку, залучать закордонні інвестиції, не палитимуть у під’їздах і не кидатимуть сміття повз урни тощо. Звісно, якщо роззирнутися навсібіч, то навіть ці 3% можуть здатися завищеним показником.

Усвідомивши це «або… або», далі читаєш вимоги, що ставляться до 3% з жахом, що наростає у геометричній прогресії. Адже виконати їх майже неможливо, як і досягти 10% зростання ВВП до 2020.

І от, на тонкій межі цього «майже» перебувають ліки, потрібні для виживання кожного з нас. Автори зі свого боку підсилюють ефект стану повного сюрреалізму, в який потроху впадає читач декларуванням даних із серії «якби в роті виросли гриби». Якби нам подолати корупцію, то економічне зростання стало б більш ніж 10% на рік (проти 3%, які маємо зараз). Якби нам економічне зростання в 10%, то ми б перескочили з 70-ї позиції за індексом людського щастя в ТОП-30, за індексом здоров’я з 118 позиції в ТОП-60, а за індексом добробуту з 70-ї позиції в ТОП-30 і так далі.

Таким чином, книга «Україна 2030: доктрина економічного розвитку» відбулася як перша спроба оцінити наявну ситуацію в Україні й перспективи виходу з кризи. Виконати поставлену мету ця праця зможе лише за умови суспільного резонансу й широкого громадського обговорення, які супроводжуватимуться діями й змінами на всіх рівнях. Поки що її можна назвати чимось на кшталт Апокаліпсису, якби його писали оптимісти.

Вікторія Зенгва