Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської

На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася за столітнім дубом в очікуванні чогось неминучого. Повітря густе, що його важко буває ковтати. Раптом невимовну тишу гострим лезом прорізав якийсь кричущий звук. Прислухались — голос.

ХХ століття. Київ. Урочище Бабин Яр. Смерть власними ручищами запускає свій конвеєр, котрий тільки протягом Другої cвітової війни перемелить близько 100 тисяч людей, із них — 65-70 тисяч євреїв. Це, звісно, якщо вірити офіційним даним, але живі не встигають рахувати мертвих, а мертві на перший-другий не рахуються…

Проте, після масових розстрілів у Бабиному Яру, після ходінь і падінь, блукань і повернень, спустошень і по-cтусівськи самособоюнаповнень лишається пам’ять, котра звертається до нас голосами. Ми всі почуємо їх, варто тільки прислухатись.

Маріанна Кіяновська. Бабин Яр. Голосами. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА. — 2017. — 112 с.

Письменниця Маріанна Кіяновська чітко й гучно чує голоси розстріляних, закатованих, спалених. Голоси, котрі завинили перед дияволом тим, що народились євреями. Але на сторожі коло них завжди стоїть Бог… У своїй поетичній збірці «Бабин Яр. Голосами» авторка візуалізує ці голоси. Вона говорить з ними й ними. Серцем. Пам’яттю. Поіменно.

Тисячі ліричних героїв диктують Маріанні Кіяновській рядки цієї безмежно болісної вічності: дитина, мати, батько, дід, сусід, шмулік, роза, яша, іцхак… Усі вони діляться з письменницею історією свого життя, ціною смерті, вологістю сліз і долонь, краплиною світу і світла, страхами, любов’ю і крихтою маци.

У текстах поезій відсутні будь-які символи.

Жодна кома, тире, двокрапка не мають завадити словам, що висловлюють біль. Пунктуація існує для того, аби в одну мить зупинитись посеред речення, але чого варта вона під час безупинного танцю диявола на й досі пульсуючих тілах невинно убієнних:

…мене уже не врятує ніщо чи ніщо крім можливо сліз… (с. 7)

Тому поезії Маріанни Кіяновської не містять ані пунктуації, ані великих літер, окрім, звісно, слова Бог. Цей потік свідомості безпосередньо, на рівні хеморецепцій, корелює з почуттями кожного, хто бачив неминучість власної смерті, й кожного, хто чує голоси, ув’язнені у розстріляну вічність. Молитва матері:

…та в мене для тебе знайдеться усміхнений Бог
і він тебе пташко на руці візьме і пригорне… (с. 58);

плач дитини:

…я не хочу собак і солдатів
хочу спати і мама зі мною… (с. 17);

біль вмираючих за вмираючими:

…жінка плаче з дитиною скраю
я дивлюся на них і вмираю… (с. 87)…

Після Першої світової війни Е. М. Ремарк писав у своєму «Чорному обеліску»: «…смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — тільки статистика». Цинізм висловленої сентенції особливо гостро відчувається в часи масового винищення людей. Відтак, масштабність скоєного німецькими загарбниками злочину не тільки спонукає до поіменного згадування жертв репресій, а й до усвідомлення трагізму смерті кожної людини. Адже кожна людина — то світ, ушитий м’язами й судинами в безмежність людського простору:

…шмулік впав із кулею у скроні
і перевернулася земля… (с. 20)

Ось тут, на місці злочину, під свисти куль, крізь густий шар диму, крики й молитви й розкривається письменницею філософія смерті кожного загиблого єврея. А полягає вона у знакові, що вказує шлях людині з одного світу в інший. І знак цей — світло — явище, на котре заслуговує кожен після пітьми репресій і воєн:

…і стало світло прадороговказом… (с. 68)

Це світло не є лише сяйвом. Це символ життя після смерті. Одного разу директор Центру Юдаїки Леонід Фінберґ, згадуючи, з чого починалась діяльність Центру (а саме з досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства — А. П.), сказав: «Ми повинні були поховати мертвих…». Яка віковічна істина, зранена кров’ю брата: тільки по-людськи поховавши кожного загиблого не по-людськи єврея, можна почути їхні відроджені й зігріті світлом голоси:

щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні
вціліти це інше ніж вижити голосу ради… (с. 34)

Нам усім, без усіляких расових і класових штук — просто людям — лишається надважлива місія: не боятися знати, дізнаватись і пам’ятати, щоб не дай Боже, ще колись! Нам допоможе в цьому книга поезій Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами». З перших її рядків, акценти й паузи в котрих кожен розставить сам, чути, як голосно свідчить убитий, як боляче розростається світло, як неминуче починається гроза.

Анна Пєшкова

Купити книгу «Бабин Яр. Голосами»