Сам собі швець, і кравець – і мови знавець

Святослав Караванський. Книга-журнал одного автора. – Львів: БаК, 2010. – 240 с.

Багатолітню працю Святослава Караванського на ниві чистоти української мови воістину важко переоцінити. Мовознавство, стилістика, укладання словника синонімів, поради редакторам і письменникам – не знайдеться такої царини, до якої не долучився би цей автор. Утім, самі того не помічаючи, ми якось звикли вважати пана Святослава всього тільки учителем і порадником у справах письменницьких, щонайбільше – редактором, співтворцем, проте аж ніяк не літератором у повному сенсі цього слова, себто людиною, яка сама писала б добрі художні тексти. На щастя, всі хто так вважав, помилялися, і тепер український читач має нагоду познайомитися з художнім доробком «учителя» – й це все в одній «книзі-журналі».

Як і всякий «порядний» літературний часопис, «Книга-журнал одного автора» вміщує без перебільшення все: починаючи з поезії, поетичних перекладів і добірки «перлин» українського й світового гумору й закінчуючи мовознавчими розвідками, за якими читач переважно й знає Святослава Караванського. Так, знайдемо тут як іронічний «переспів» скандальної розвідки Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець», так і невідомі загалу переклади з Шекспіра, Бернса, Байрона, Шеллі й інших. Крім того, Святослав Караванський, як свого часу Майк Йогансен, написав, прикрившись сімома «авторськими забралами» захопливу «непівфантастичну повість» «Кому скажеш?». Та все ж найціннішою для тих, хто вперше знайомиться з доробками пана Святослава, виявиться ґрунтовна стаття «Що нас губить або чому нас не читають?». У ній впізнаємо того «редактора від Бога», редактора-помічника й водночас вимогливого вчителя, яким Караванський є, приміром, в одній із попередніх книжок – «До зір крізь терня, або Хочу бути редактором». Із притаманною науковцю безапеляційністю автор статті вкотре прописує десятки суперечливих випадків слововжитку, обґрунтовує, чому «по-нашому» слід писати «повстяники» замість «валянків», «жарко» – замість «спекотно», а також кумедне «чудоха» замість російського вульгаризму «тьолка» тощо. Зі свого боку мушу зауважити, якою влучною є вже сама постановка проблеми у статті: річ у тім, що українськомовні тексти й справді подеколи можна сприйняти як свого роду змагання в тому, хто ж досконаліше знає мову. Притому в діалогах автори нерідко забувають про живомовне середовище, а тому й виходить таке неподобство: головні герої, помираючи, виголошують такі «скоромовки», що й у здорової людини язик зламався б!

Насамкінець мушу зізнатися: я й сам нерідко зазираю до праць Святослава Йосиповича, виписую цікаві слівця, а часом і просто підсміююся з того, як дотепно автор «розносить» тих або й інших неграмотних «писак». Адже, як зізнається у вірші «Моє ремесло» (написаного аж у 1956 році!) сам «автор-редактор», його головна мета – «кинути слово і думку подати! / Гостру, як бритва, прозору, як скло! / Муку страшну і жорстоку зазнати! / Світ оновити – моє ремесло!» Світ чи не світ, а мову письменник і справді неабияк оновлює, а якщо вірити старим-добрим філософам (які куди більше за мене відають у цих питаннях), то через мову – «дім буття» – згодом оновиться й світ!

Антось Вір