В ефірі – книга

Війна форматів, яка свого часу налякала книголюбів жахливими перспективами заміни справжніх книжок електронними та аудіоверсіями, закінчилася. Перемогла дружба. У книгах ми читаємо про віртуальність всесвітнього павутиння та тяжкі будні телевізійників, в Інтернеті знаходимо раритетні видання, ексклюзивні інтерв’ю з письменниками й записи телепрограм, а з екранів телевізорів усе частіше чуємо посилання на Інтернет-сторінки та бачимо знайомі книжкові обкладинки.

Вітчизняних „прокнижкових” телепрограм не так уже й багато: шість назв на всю Україну. Кияни можуть насолоджуватися  півгодинною передачою „Book-city”. Що ж до решти держави, маємо луцьку „Амплітуду слова”, запорізьку „Літеру”, харківський „Друкований знак” та криворізьку „Книжкову полицю”. Неохоплені ними землі (а це – більшість України) мусять нидіти без телекнигопросвіти. Щоправда, з цієї осені на національному каналі почали транслювати передачу „Книга.Uа”. До того ж, 2007 рік відкриває перед нами широчезні перспективи: на ІІ Телевізійному фестивалі „Відкрий Україну” з’явилася номінація „Час книги”, в якій були представлені перші пташки книжково-телевізійного тандему, а три місяці тому як наслідок проведення Року української книги вийшов наказ Державного комітету телебачення і радіомовлення України “Про проведення щорічного конкурсу на краще представлення української книги в друкованих та електронних ЗМІ”. Що з цього вийде – невідомо, а от про те, що ми маємо зараз в українському ефірі, можна поговорити детальніше.

Як корабель назвеш…
Ви вже, мабуть, помітили, що столичні мешканці настільки полюбляють англійську мову, що без неї в назві книжкової передачі обійтися не можуть. Неважко уявити, як захоплений глядач радить другові: «Подивись-но цю цікаву передачу про книжки, от тільки не пам’ятаю, як називається – чи то „Book-city”, чи то „Книга.Ua”». Харківський ”Друкований знак” вдало запозичив другу частину свого імені в книгарні-спонсора: і назва хороша, і реклама зайва не завадить. Непогано звучить „Літера”: водночас просто і глибоко, а от „Амплітуда слова” чомусь вдалася до фізики і визначила себе як розмах словесних коливань. Що найцікавіше – в кожній із назв можна знайти натяки на зміст передачі. Кияни виправдовують репутацію англоманів та космополітів: зважають не лише на вітчизняну, а й на перекладну літературу; в „Книжковій полиці” ви дійсно побачите вщент заповнені книжками стелажі; „Літера” найретельніше розглядає кожне обране для розгляду видання (ну, просто до кожної літери доскіпуються); а от „Амплітуда слова” з розмахом висвітлює не лише нові видання, а й навколокнижкові події. З „Друкованим знаком” теж усе зрозуміло: іншої назви, зважаючи на рекламний підтекст, бути й не могло.

 Під обгорткою
Призвичаївшись до телевізійних стандартів і штампів, ми підсвідомо чекаємо від різних програм, присвячених одній темі, певної одноманітності. Але дзуськи! Кожна з представлених на українському ТБ книжкових передач суттєво відрізняється від колег, аж жаль бере, що середньостатистичний українець не має можливості подивитися їх усі. Звичайно, деякі спільні моменти є (інтерв’ю з Малковичем не провів хіба лінивий), але кожна програма має власну родзинку, яка робить її цікавою для закоханих у книги глядачів. Є й недоліки: українські телепрограми книжкового спрямування хибують на штампи (ведуча на фоні книжкових полиць – не дуже цікавий образ); надто типова для Першого національного каналу побудова передачі значно нівелює яскравий і продуманий зміст (а оператору, який довільно скаче з середнього плану на крупний, варто переглянути манеру зйомки); нестача фінансування змушує економити на інтер’єрах; а книжкові події висвітлюються одні й ті самі (щоправда, це скоріше провина книжкового суспільства, ніж авторів програм). Втім, позитивних вражень від перегляду, не сумнівайтеся, набагато більше.

 По кісточках

„Амплітуда слова” – переможець номінації „Час книги” на згаданому телефестивалі „Відкрий Україну” – підтверджує загальну думку про надзвичайну патріотичність мешканців західних регіонів. До рук ведучої потрапляють лише українські видання, а героями сюжетів можуть стати тільки вітчизняні письменники. Але, незважаючи на деяку обмеженість „амплітуди” (книжки ж, погодьтеся, бувають не лише „наші”), вона єдина по-справжньому взялася за пропаганду читання в народних масах. Рубрика „Народний редактор” виходить у люди, тобто на вулиці Луцька, і пропонує перехожим виправити якийсь бездарно написаний уривок. Щоправда, пристойно редагувати на ходу вдається далеко не кожній жертві просвітництва, але зусилля переможця компенсує подарунок від книгарні-партнера: книга на вибір – знову ж таки, українського автора.
„Книжкова полиця”, яка ділить із „Амплітудою слова” перше місце книжкового конкурсу телефестивалю, підкупає насправді дитячою безпосередністю: тут уголос читають книжки разом із маленькими прихильниками літератури (які поки що й самі літер не знають). А також не лише представляють видавничі новинки, а й нагадують нам про класиків, яких решта передач переважно обходить стороною. Та й серед новинок автори програми обирають не модні, а цікаві видання: просвітницька позиція, запропонована криворізькими телевізійниками, цілком підтверджується змістовим наповненням. Отож, на книжковій полиці у нас не лише відповідь на питання „Що новенького?”, а справжня бібліотека якісної літератури.
Харків’яни єдині з-поміж нечисленних представників книжково-телевізійної братії обрали для спілкування з глядачами російську мову. А ще „Друкований знак” намагається нестандартно заохотити глядачів до читання – наприклад, через музику (репортаж із виступів небайдужих до книжок музикантів, інтерв’ю з музичним критиком тощо).
Найглибшим аналізом літературних новинок відзначається запорізький тижневик „Літера” (друге місце в номінації „Час книги”) – тут не лише розкажуть про нові видання, а й детально опишуть переваги та недоліки кожної книги, покритикують зарозумілих редакторів і привітають авторів із новими вдалими ідеями. Двомовність програми (про вітчизняні книги говорять українською, про переклади – російською) дозволяє зацікавити вибагливу в мовному плані південно-східну аудиторію. Великий плюс – огляд сайтів, присвячених цікавим літературним темам, життю та творчості видатних письменників минулого: про вклад всесвітньої мережі в популяризацію літератури забувати не варто.
А що ж у столиці? Відносно молодий канал „Сіті” також не обійшов стороною літературну тематику і випустив в ефір свою версію книжкового огляду. „Book-city” змушує видавців та письменників розшукувати по київських книгарнях від Хрещатика до Петрівки і читати глядачам уголос певну літературу: еротику, інтимну лірику чи, скажімо, книжки про музику, – а потому виголошувати духовні монологи-маніфести бізонам або рибкам. Трошки довірливих розмов у затишній книгарні-кав’ярні, трошки презентацій, експрес-опитування „Що читаємо?”, проведені серед працівників страусової ферми чи фітнес-клубу, рейтинги продажів – Петрівка vs книжкові супермаркети – ось доволі успішний рецепт для вітчизняної телекухні. Серед безумовних переваг „Book-city” – дорога та витончена атмосфера, яка натякає глядачам на престиж освіченості та начитаності. Незважаючи на все це, на фестивалі „Відкрий Україну” столичні телекниголюби отримали лише третє місце.
Наймолодший представник симбіозу книги та телебачення, проект Першого Національного – «Книга.Ua” – найповніше розглядає сучасний книжковий ринок, причому не лише український, а й світовий: на фоні решти передач вирізняється рубрика-дайджест „Події-світ”. Загалом, розмаїття рубрик вражає: „Події-Україна”, „Одним рядком”, „Тема”, „Головний герой”, „Невідоме з історії”, „В гостях у…”. Приємно вражає всебічний та професійний аналіз обраної теми, щоразу нової та цікавої, розмаїття сюжетів на кожен смак.
От такі вони, українські діти видавничої справи та телебачення: молоді й не зовсім упевнені у своїх силах, не завжди такі, якими б нам хотілося їх бачити, але неодмінно самобутні й цікаві. На допомогу їм стають старші та досвідченіші брати й сестри: окремі сюжети про книжки в новинах та місцевих дайджестах, повнометражні документальні фільми, тематичні випуски інших передач. І всі недоліки й похибки нагадують нам лише про те, що книжковим телепередачам є куди рости й розвиватися, – а хіба ж це не головне?

Оксана Білик.