Недописані книжки

Якби не Макс Брод, світ не дізнався би про творчість Кафки

Якби не Макс Брод, світ не дізнався би про творчість Кафки

Після виходу у світ 138 карток із начерками роману Володимира Набокова «Оригінал Лаури» саме питання про доцільність оприлюднення незавершених творів відомих письменників опинилося в центрі дискусій світової громадськості. Хоча в подібних випадках класики часто залишали чітку рекомендацію для нащадків: «Знищити!» – історія літератури вже накопичила багато недописаних шедеврів.

«Еней був парубок моторний…»

Якщо би друзі виконали посмертну волю Вергілія, то ми не дорахувалися б аж двох літературних перлин: власне «Енеїди» Вергілія і, як наслідок, «Енеїди» Котляревського. Великий римський поет не встиг дописати та відредагувати грандіозну епічну поему, над якою працював 10 років. У 19 році до н.е. він поїхав у робочу подорож до Греції, «по гомерівських місцях», в Афінах зустрівся з імператором Августом, а в Мегарах отримав сонячний удар, захворів і помер на півшляху додому. Вергілій умовляв друзів спалити рукопис, адже для доопрацювання йому знадобилось би ще не менше 3-х років. Але Август заборонив виконувати останню волю поета, й «Енеїда» назавжди увійшла до здобутків світової літератури та шкільної освіти, вплинувши заразом і на становлення літератури української.
Епічні, епохальні, програмні та «твори усього життя» доволі часто залишаються незакінченими, бо глобальність задуму наштовхується на обмеженість часу, людських можливостей та художніх засобів, а також байдужість сучасників і несприятливі обставини. Найяскравіший приклад – роман «Людина без властивостей» австрійця Роберта Музіля (1880-1942) – писався від 1905 до 1942 року. У повному дев’ятитомному зібранні творів письменника 5 томів займає незавершений роман. Епохальність задуму «Людини без властивостей» поєдналася із прискіпливим відпрацюванням практично кожного речення, кожної фрази. Австро-Угорська імперія як модель тогочасної європейської культури, описана в романі, перестала існувати до того, як вийшла друком перша його частина. Другу частину письменник не встиг і напевне що не зміг завершити. Музіля не помічали за життя, а “Людина без властивостей”  була практично невідома широкому загалу до 1950-х  років, коли, після доповненого перевидання, твір оцінили як один із шедеврів світової літератури.
Серед інших незавершених літературних проектів – всеохопний каталог сексуальних збочень від Маркіза де Сада (1740-1814) – “120 днів содому”. Маркіз працював над ним із жовтня по листопад 1785 року, перебуваючи у Бастилії і підсумовуючи напрацювання попередніх років. Незавершений рукопис він сховав у стіні в’язниці. Після того, як Бастилія була зруйнована, сувій знайшли, і довгий час він перебував у приватній власності колекціонерів. Вперше “120 днів содому” надрукували в Берліні у 1904 р. Це спеціалізоване видання було розраховане на вчених, медиків та правознавців. У 1931 році роман вийшов у Парижі обмеженим накладом і згодом став одним із симптоматичних творів ХХ століття.

Завершити почате допоможуть друзі, діти і духи
Ярослав Гашек (1883-1923) писав «Пригоди бравого вояка Швейка» начисто, відправляючи кожен наступний готовий розділ відразу видавцю, – і вони миттєво ставали популярними. Але завершити роботу все одно не встиг, бо мав слабке здоров’я і помер у віці 39 років. Четверту частину роману на прохання автора дописав його друг Карел Ванєк. Він же написав продовження, п’яту та шосту частини «Пригод…», які, однак, не стали популярними.

Син Набокова тридцять років вагався: видавати чи не видавати?

Син Набокова тридцять років вагався: видавати чи не видавати?

Молодший син Джона Рональда Руела Толкієна (1892-1973) Крістофер, отримавши у спадок від батька чернетки декількох романів, протягом багатьох років працював над їхнім завершенням. У 1977 р. він видав “Сильмариліон”, у 1983-1996 вийшла 12-томна серія “Історія Середзем’я”, укладена з начерків Толкієна та коментарів його сина. Але найдовше – 34 роки – Крістофер працював над романом “Діти Гуріна”, який побачив світ у 2007 році з допомогою вже онука великого письменника Адама Толкієна. Цей роман – ретельно складена зі шматків завершена історія з мінімальним редакторським втручанням.
Але найзагадковіша пригода трапилась із останнім романом Чарльза Діккенса (1812-1870) – “Таємниці Едвіна Друда”. Письменник помер під час роботи, коли в газетах уже були опубліковані перші 6 частин цього детективу-серіалу – їх читали, жваво обговорювали і чекали на продовження – як виявилося, марно. Але через два роки у маленькому американському містечку Бретльборо до типографського робітника Томаса Джеймса, мешканця пансіону для бідних, прийшов дух Діккенса і надиктував йому завершення “Таємниці…”. Протягом шести місяців Джеймс, який до того ледь умів писати і читати, невтомно дописував останні шість частин невідомого йому роману. Хазяйка пансіону, яка захоплювалась популярним у ті часи спіритизмом, знайшла видавця, і “Кінець таємниці Двіна Друда” з приміткою на обкладинці “Надиктовано з інших світів Томасу Джеймсу Чарльзом Діккенсом” миттєво став бестселером. Найцікавіше у цій історії те, що тогочасні літературознавці визнали мову і стиль Діккенса впізнаваними і практично беззаперечними. Літературне розслідування проводив сам Артур Конан Дойл – теж, до речі, фанат містики і спіритизму. Видавець замовив Томасу Джеймсу наступний роман – але той не зміг написати навіть першого речення і зник із літературного обрію назавжди.

«Купатися чи не купатися…»

Попри вищезгадане, довірити доопрацювання власних творів друзям та нащадкам ніколи не було поширеною письменницькою практикою. Навпаки, спадкоємці часто опинялись перед непривабливою дилемою: набути геростратової слави та спалити рукописи – або не виконати останню волю і оприлюднити їх. Еталонним прикладом тут є Франц Кафка (1883-1924), автор аж трьох незавершених романів. Письменник, якого могло і не бути, якби Макс Брод, друг покійного, згідно із заповітом, знищив увесь його літературний доробок, який за життя Кафки практично не видавався. Натомість Брод, повагавшись декілька місяців, почав із видання у власній редакції романів  – “Замку”, “Процесу” та “Америки”, а потім наполегливо упорядковував, редагував та публікував усі його твори і взагалі усе, що Кафка залишив після себе, включно з приватними листами, чернетками та нарисами. За двадцять років світові нарешті стало зрозуміло, що Франц Кафка – беззаперечний геній світової літератури.
Дмитро Набоков, син Володимира Набокова (1899-1977), щодо єдиного незавершеного твору свого батька, який той заповів знищити, вагався довгих тридцять років. Уесь цей час він зберігав картки з “Оригіналом Лаури” у сейфі. Нарешті у 2009 році фрагменти були опубліковані одночасно в різних країнах. “Що ж, я чемний хлопчик, – написав у передмові Дмитро, – і, помітивши, як люди всього світу почали, наче близького знайомого, називати мене на ім’я, переймаючись “дилемою Дмитра”, я відчув, що було би дуже мило з мого боку полегшити їхні страждання”. Але, судячи з суперечливої реакції критиків і читачів, полегшення його вольовий акт приніс далеко не всім.
Одним із наслідків публікації “Оригіналу Лаури” став активний пошук видавництвами невідомих рукописів великих письменників. Американські видавці уклали список тих, чиї твори скоро побачать світ, – серед них Марк Твен, Грем Грін, Мері Шеллі, Ернест Хемінгвей. Незавершений роман Грема Гріна “Порожнє крісло”, який знайшли в архівах Техаського університету, вже вийшов в американському літературному журналі. Цікаво, що це детектив, розв’язка якого, звісно, невідома – тому заінтригованим читачам варто буде почекати нового Томаса Джеймса або знову подумати над питанням доцільності видання незавершених творів.

Мирослава Сапко