Сучасна українська проза: дуже еротично!

Було би дуже дивно, якби наші письменники не створили української еротичної літератури, здатної – даруйте за двозначність – задовольнити найвишуканіший смак. Утім, чи не всі українські еротичні твори мають спільну рису: шляхетність викладу та шанобливе ставлення як до своєї, так і до протилежної статі. Така літературна традиція, чи що… Одначе в часи цензури це було цілком закономірно. Але зі здобуттям незалежності та вкоріненням вседозволеності традиція лише заграла новими барвами.

Багато зубрів, тигрів та інших динозаврів української літератури було заскочено на еротичних творах. Тому їхній доробок чималенький. І список рекомендованої літератури цього напрямку може займати кілька сторінок. Особливо якщо врахувати, що термін «еротика» не відзначається конкретністю. А наша літературна критика має набагато вищі цілі, ніж конкретизація цього терміну. Такі високі, що їх ніхто і не бачить…
Проте деякі речі усталилися стихійно – наприклад, напівофіційний титул культового українського еротичного автора вже багато років поспіль утримує Юрко Покальчук. Тому, звичайно, і нищівний вогонь обурення читаючої публіки спрямований передусім убік Покальчука. «Час прекрасний», «Паморочливий запах джунглів», «Те, що на споді», «Заборонені ігри» – є що критикувати. Дуже первісний, безпосередній (і тому якийсь зворушливий) секс у його творах. Читати Покальчукову еротичну прозу краще людям, яких не травмує правда життя, бо він справді пише про інтимну сферу людської взаємодії дуже правдиво і психологічно. Не кожна психіка здатна сприйняти адекватно.

Найближчий негласний конкурент Покальчука за звання головного плейбоя української літератури – Юрій Винничук. Воно й не дивно, адже його «Діви ночі» побачили світ ще наприкінці радянської ери. А потім були ще «Діви ночі-2», «Житіє гаремноє» та «Весняні ігри в осінніх садах». Куртуазність, вишуканість, галантність, іронія, гра, містифікації. Дуже інтелігентні тексти. Та й самі герої інтелігентні, ніде правди діти. Тому читати еротичну прозу Винничука найкраще людям, які вже задовольнили свою найбазовішу потребу. Себто голод. А тепер готові перейти до задоволень більш високого рівня…

Але, як мовиться, не Покальчуком єдиним. І навіть не Винничуком. Є ще, наприклад, такий український класик, як Валерій Шевчук. Він, до речі, чесно зізнався в одному інтерв’ю: «Жінки – образи моїх творів – є здебільшого протилежно енергетично зарядженим єством стосовно чоловіка й перебувають із ним у стані війни та любові, до того ж ці первні поміж собою і з’єднуються, й антагонізують, що і є передумовою для творення живого світу». А його останній твір, який вдячні читачі кваліфікують як еротичну прозу, – «Срібне молоко». Давно відомо, що є українська мова, а є шевчуківська. Тому прочитати «Срібне молоко» варто не лише тим, хто студіює українську (адже любов до цієї прекрасної мови найлегше спалахує від читання такого прекрасного тексту, та ще й на таку загальнолюдську тему), – але й найзаскорузлішим цинікам, бо навіть їх пройме. Цю загальнолюдську тему розкрито настільки по-українськи… що читачеві сльози замилування мимоволі скроплюють текст. Загальнолюдськими моментами є не лише сила статевого потягу, яка рухає людський прогрес, але й тема довгих мандрів у пошуках свого щастя, чи то пак гармонії, чи то пак будь-якої прийнятної форми кінцевої точки блукань.

Ще один майже класик потішив нещодавно поціновувачів прози зрілою еротикою. Це Богдан Бойчук. Його книжка з абсолютно нееротичною назвою «Три романи» приховує за своєю твердою палітуркою «Краєвиди підглядника», «Аліпія ІІ та його Наречену» та «Життя з Алісою поза дзеркалом». Прекрасна легкість стилю захоплює читача відразу – і тому абсолютно невимушено сприймаються всі три химерні історії, викладені Бойчуком. І цілком природно буде поцінувати філософсько-психологічні роздуми, органічно вплетені в сюжет. Себто у три ніяк не пов’язані між собою сюжети. Приємно відзначити, що у цій книзі аж тричі головні герої, здолавши смугу еротичних – і, звичайно, не тільки – перешкод, остаточно гармонізуються – та читач за індукцією робить це з ними. Опиратися цій всеохоплюючій легкості не вдасться – хіба що взагалі не брати «Трьох романів» до рук.

Однак і молодші письменницькі генерації уже встигли внести свою лепту – і чималеньку, слід сказати – у справу виховування смаків підростаючих та підрослих поколінь. Скажімо, легендарні брати Капранови. Усім відома їхня любов до жінок. Особливо українських. А де жінка – там обов’язково еротика, бо жінка – це ж взагалі одна суцільна ерогенна зона… І це брати Капранови добре знають. Як і те, що поводитися з ерогенними зонами слід дуже обережно. Тому їхній «Кобзар-2000» має дві версії – софт (для жінок) і хард (відповідно для чоловіків). А «Приворотне зілля» взагалі має жінку своєю віссю, навколо якої все й обертається. Обидва тексти не лише еротичні, а й демонологічні, оптимістичні, менталітетні… – й так ще сорок два пункти. Такого букету відчуттів можна лише побажати тим, хто ще цього не читав.
Дебютувавши в іпостасі Ріо Кундера з романом «Panikoffski», Семен Либонь (якби він хотів приховати своє авторство, то не став би фотографуватися для обкладинки) розгорнув перед потенційним читачем світ латиноамериканських танців – особливо сальси, яку головні герої танцюють так само охоче, як і кохаються (що, власне, майже одне і те саме). Дуже цікаве чтиво, але не для широкого загалу – таку істинно латиноамериканську пристрасть, такий витончений стьоб і такий нетрадиційний правопис поцінують далеко не всі. Але ті, що подолають, відчують після прочитання одне з двох непереборних бажань: або навчитися танцювати сальсу, або кохатися. Або одне іншому не заважає.

Літературна містифікація Люба Клименко примусила читацький загал цитувати свою «Пор’ядну львівську пані» та «Великий секс у Малих Підгуляївцях» у громадському транспорті. Твори абсолютно різні стилістично – якщо перший текст є чудовою стилізацією під львівську говірку, то другий написано рафінованим суржиком. Але все, що виходить із-під пера Люби Клименко, – це смачно. Це свято плоті. Це глибокі культурні корені та здорові плоди. Хіба що, може, занадто національно – тому творчості пані Люби не поцінує люмпен та інші космополітичні елементи. До речі, збоченці теж будуть розчаровані…

Парадокс, але багато українських читачів жорстоко лає еротичну творчість рідних письменників терміном «порно». Чи то зажерлися – чи то навпаки, ніяк у смак не ввійдуть. Аж іноді хочеться голосно-голосно сказати: панове, та література апріорі не може бути порнографічною! Хоча б тому, що вона – література! І картинка статевого акту не показується безпосередньо, а створюється за допомогою різних там художніх засобів у читача в голові! З наявного матеріалу! Тому вирішальним моментом усе-таки є читачева голова. І треба ще вміти гідно прочитати всю ту красу, яку створили наші письменники. Спасибі українській еротичній прозі за те, що вона у нас є!

Атанайя Та.

  • Василина

    У принципі, тут згадані твори, які більш менш відомі українському читачеві. Думаю, коли добре пошукати, можна би було знайти ще багато чого "дуже еротичного". А щодо Клименко – швидше, це псевдоеротика.

  • Вікторія

    Цікавий огляд! Але якийсь не гендерно-чутливий :)Про Любу Клименко можна було більше написати. У неї, до речі, ще один роман є – "Paloma negra" :)І взагалі, вона серед усіх письменників чи й не єдина жінка, яка "взялася" за цю тему.