Спайдермен Дмитро

Дмитро Лазуткін. Набиті травою священні корови. — К.: Смолоскип, 2006. — 86 с.

Ви не знайомі із творчістю так званих «двотисячників», але бажаєте понюхати нового поетичного пороху? Тоді збірка поезій киянина Дмитра Лазуткіна «Набиті травою священні корови» — це те, що вам треба. Іншим би теж не завадило погортати сторінки «поета, космонавта, чудотворця» Лазуткіна, бо добра поезія — вона і в Африці добра поезія. Його «корови» набиті віршами за розділами: «Різновиди зв’язку», «Панування дієслів», «Спайдермен Леонід», «Щоденники» й «Опіки». Ці назви, здається, — єдина ахіллесова п’ята збірки, самі тексти кращі, повірте на слово, а краще — почитайте самі.

 

Ліричний супергерой віршів Лазуткіна будь що намагається «розплести ще одне павутиння/створити ще одну ілюзію / ще раз врятувати світ поки не пізно» (збережено авторський правопис — ред.) Цьому хлопцю не потрібні жодні тренування і тому подібна байда — «це життя надто коротке щоб витрачати час на / репетиції». І це є одна із улюблених тем Лазуткіна — тема демонізації Часу, котрий, наче останні новини, проникає в простір кохання й життя: «і слухає час із цікавістю вбивці / як дихає Бог між ударами серця». Мало того, цей Час врешті-решт залізає вам під шкіру і мандрує там, «ніби круки ширяють в тобі», — стверджує поет. Тому баритися жити й рятувати світ не слід, можна лише дозволити собі трішки забаритися, на кілька хвилин, не більше.

 

Інша іпостась ліричного героя теж супер — назвемо його суперлистоношею. Він просить ліричну героїню, мовляв, слухай, «збережи мої листи / залишені між твоїми стегнами», бо бачимося ж не в останнє. Мабуть, це одне з найоригінальніших публічних освідчень у коханні, яке мені доводилося читати. Але й тут на задньому плані мовчки проходить привид Часу, бо «головна небезпека — у можливості зупинитися», поки «жінки падають до рук / немов обважнілі яблука». Тож марафон — втеча від Часу — триває.

 

А ще він — пісняр, який змагається з класиками в силі кохання до жінки: «так ніхто не кохав… / твій сосюра збрехав / я кохав ще сильніше до скреготу ліктів». Важко з ним не погодитися — так дійсно ніхто не кохав. Підтвердження того — схильність до самопожертви заради щастя близької людини: «я падаю чуєш готовий хоч кеглем / хоч гравієм бути на твоїх маршрутах».

 

Утім, не дивно, що супергерой віршів поєднує в собі всі ці риси. Адже його творець — Дмитро Лазуткін — і сам не­абиякий лірик: і вітер він слухає в телефоні між гудками, і ранкові тумани у нього мають жіночу інтуїцію. Він буває свідком того, як метелики скидають крила, аби лягти спати біля його попільнички. Є в цього двотисячника, який потроху «підмітає» старших, ще одна особливість, яку — хай як би старався читач — не помітиш в «Набитих травою священних коровах». Лазуткін — це один із кількох українських поетів, які справді вміють читати свої вірші на публіці. Отже, після того як ви дочитаєте книгу, раджу послухати ці тексти наживо. Не пожалкуєте!

Артем Антонюк