«Де вже нема нічого, крім любові…»

Олесь Ільченко. Деякі сни, або Київ, якого немає. – К.: Грані-Т, 2007. – 104 с.

Моменти шаленої ностальгії зазвичай приходять тихо й непомітно. Просто в якусь мить раптом відчуваєш, як хочеться погортати старий фотоальбом, перечитати припалі пилом вірші та листи, поблукати вулицями, які, здається, просто-таки сплетені з тисяч спогадів. А коли десь глибоко всередині починають прокидатися забуті почуття, особливо гостро усвідомлюєш, що ностальгія заполонила тебе.

 

Збірка фотографій та поезій Олеся Ільченка «Деякі сни, або Київ, якого немає» від першого до останнього слова та від першої до останньої світлини наповнена атмосферою спогадів, туги за колишнім Києвом і колишнім собою. Автор викладає старі чорно-білі фотографії міста, яке вже не повернеться, цим самим даючи знати, що доволі болісно сприймає нове обличчя Києва: його дратують височезні модерні забудови, його непокоїть незрозуміле людське «божевілля», йому не вистачає простору, світла, святості.

 

Довкола в розпалі весняний маскарад –

Хто мертвого вдає, а хто – живого.

Час ліків і новокаїнових блокад,

Прозріння чистого і божевілля злого.

 

Постійна метушня, гріховність, іржа, яка з’являється не тільки на металевих огорожах, але й у людських душах, «біль, прикладений вночі до тисяч скронь» – коли людина бачить усе це, а надто коли вона пропускає все крізь себе, відчуваючи кожен порух, кожен крик, кожну нотку печалі, їй, звичайно ж, стає важко – і хочеться вивернути себе назовні… Не дивно, що в такому стані поет пише про цвинтарі, які «обсіли кожну гору» Києва, про психушку, в якій блукають тіні, про безкриле янголя, яке «жебрає під храмом». Не дивно, що Поділ у віршах Олеся Ільченка набуває образу «старого забрьоханого бомжа», а свобода наливається кровосолоним смаком. Але не думайте, що автор когось засуджує, що він живе минулим і не цінує теперішнього. Олесь Ільченко любить Київ, просто любов ця віддає якоюсь гіркотою.

 

Бо краймежа. Крайчас уже настав.

Слід вимовляти тільки слово «воля».

Душа стоїть струнка, немов тополя.

І є лише одна з усіх держав.

 

Ностальгія Ільченка носить ще й інтимний характер. Колишні, дещо вже призабуті стосунки, а може, навіть і велике кохання, яке давно вже відійшло в минуле, однак ще й досі подеколи ятрить душу поета, – ось таку картину малюють перед читачем деякі вірші зі збірки.

 

Моя ти пристрасть і моя вина;

Солодкий гріх, прихований уміло.

 

Автор сумує за тим, чого ніколи вже не буде. Та й чи було – невідомо. Адже стан ностальгії може виливатися не лише у спогади, а й у марення. Недаремно ж сама збірка має назву «Деякі сни». В будь-якому разі, туга поета, прагнення хоч на мить повернутися в минуле, а можливо, навіть щось змінити в ньому, – очевидні.

 

І знову пишеш прощені листи –

Всі подумки. Свідомості окраєць…

 

Розуміння того, що все має здатність зникати й губитися в часі, напевно, і є тією маленькою краплею, яка завдає гіркого смаку станові ностальгії. Але попри всю гіркоту, яка трапляється у спогадах, у них є ще й багато солодкої ніжності. Адже навіть коли минає все, любов залишається жити.

 

Жанна Левицька