Чак Палагнюк. Карлик. – Харків.: Фоліо, 2009. – 350 с.
Знищити Америку – це те, що герої Паланіка/Палагнюка намагаються зробити регулярно, із книги в книгу. Цього разу в романі “Карлик” звичайні тринадцятилітні діти, що прибули за студентським обміном, виявляються оперативниками секретної служби загадкової тоталітарної країни.
І, як завжди, Америка на перший погляд виявляється зовсім неготовою прийняти таких гостей. Американці роблять всі свої, для них такі буденні, речі, які видаються „гостям” ще одним огидним проявом американського споживацтва та індивідуалізму. І „гості” зайвий раз утверджуються у своєму бажанні знищити цей спосіб життя. Пізніше “непідготовлені хазяї” гірко пошкодують про свою необережність і неуважність щодо новоприбулих…
Таким самим небезпечним гостем для читача виявляється роман Палагнюка: ви майже напевне виявитеся неготовим прийняти такого гостя. Ще з перших сторінок книги автор попереджає, що головний герой розмовляє мовою, яка зовсім не схожа на англійську – навіть себе він називає у невизначеній особі – “оперативник „я”. У результаті читачеві доводиться продиратись через текст, мало схожий на художній. Через кілька десятків сторінок головний герой вчинює, гм, содомітське зґвалтування – і бажання відкласти книгу, поки вона не „зґвалтувала” читача, лише зростає…
Утім, як головний герой роману поступово знаходить способи потоваришувати з місцевими жителями, так і книга рано чи пізно знаходить за що зачепитися у нашій свідомості. Гості вчаться у новому для себе середовищі, відкривають нові можливості й роблять нові для себе висновки. „Ми помремо, але зробимо з тебе американця”, – сказала мати прийомної родини головному герою. Читаючи книгу, розумієш: „але” треба замінити на „або”.
Карлик – так називають героя через його малий зріст – розповідає не тільки про свої пригоди в Америці, а й згадує, як він каже, “історію становлення оперативника „я”. І Палагнюк критикує не тільки недоліки американського способу життя (що вже звично для письменника), але й наслідки виховання спецагента у Північній Кореї (чи якійсь дуже схожій країні). Що ця книга в першу чергу хоче нам донести? Що насправді проповідує – індивідуалізм чи колективізм, вільну економіку й споживацтво чи стабільність, „безсилість” культурного розмаїття чи силу ідеології?
Книгу майстерно написано ніби і від першої, і від третьої особи водночас, що дозволяє асоціювати себе з головним героєм (за бажання) або залишитися пасивним спостерігачем. Але ця двозначність протягом всієї розповіді раптово стає зовсім однозначною у кінці. Карлик зробив свій вибір – і обіцянка матері прийомної родини справдилася лише наполовину. Для читача теж усе має стати однозначним – іншого вибору ця книга не дає…