ПРИГОДИ ІБТ У ЗАДЗЕРКАЛЛІ

Ігор Бондар-Терещенко. У задзеркаллі 1910 – 1930-тих років. – Київ: Темпора, 2009. – 528 с.

Як це не прикро, але постмодерна доба заперечила навіть ілюзорну можливість існування об’єктивної історії, натомість вивівши на перший план історію суб’єктивну. А література у наш постмодерний час стала не просто дзеркалом життя – письменники вже мусять блукати Задзеркаллям, щоб знайти саме там, а не в реальності, „живі” історії. Ось і Ігор Бондар-Терещенко мандрує окультуреними ландшафтами 1910 – 1930-их років, що складаються з цитатних клаптиків, спогадів, щоденників, листів українських і російських митців ХХ століття. Оскільки, як пише Бондар-Терещенко, „автор сих рядків мешкає в колишній пролетарській столиці”, то більшість сюжетів мають саме слобожанський колорит.

 

Хоч автор напозір й обмежує свої мандри першою третиною минулого сторіччя, однак Задзеркалля має свої закони. Тож на читача, який прагне віднайти цікавеньке про „розстріляне відродження”, вивертається ціле барильце закидів сучасному офіційному літературознавству (напевно, через те, що надмір офіційний Інститут літератури чогось недодав ІБТ під час його дисертаційного захисту), а також нав’язлива веремія фраз і реплік теперішніх письмаків.

 

У нарисі „Українські коні фройдизму” Бондар-Терещенко у дечому повторює свої думки з попередньої збірки „Neoліт”. Та ще, виправдовуючись химерністю Задзеркалля, у розділі „Метафізика „червоних” самогубств” пише про „Культуру общепиту”. А гіпотетично захопливу статтю „Шевченко та футуристи” починає за здравіє, а закінчує нащось за Бузину – того, який Шевченка обізвав „вурдалаком”.

 

Однак чого не закинеш Бондару-Терещенку – то це бажання приголомшити своїм теоретичним апаратом вразливі читацькі маси. Ця книга написана на диво простою мовою, часом із переповіданням енциклопедій, часом із публіцистичним пафосом, і тому повністю виправдовує свій науково-популярний статус.

 

Заслуговує на увагу й оформлення видання. Велика кількість цікавих ілюстрацій, гармонійна нерівнорядковість шрифтів на сторінках – одразу помітно, що під час створення грався не тільки автор, але й набірники та дизайнери. І ось ми отримали неординарний, альтернативний, страшно особистісний і безстрашно неоднозначний продукт. Щоправда значна частина по-справжньому унікальної інформації, на жаль, не спонукає до подальших осмислень і пошуків, оскільки Ігор Бондар-Терещенко застережливо встигає як зацікавити призабутими фактами, так і закрити тему своїми беззастережно-однозначними оцінками та вироками. На початку своєї праці шановний автор бідкається, що літературу модернізму чим більше вивчають, тим менше читають, натякаючи на те, що у нього перше аж ніяк не заперечує друге. Хоча, що тут нового? Микола Зеров у 1926-му теж кликав звернутись „До джерел” – і у 2009-му ІБТ його почув.

Максим Нестелєєв

  • Мика

    Як це не прикро,але звичайна людина в реальному житті постійно стикається з розчаруванням і деякі "работники пера"доклали до цього чимало зусиль.Наприклад,мандруючи вулицями міст, на парканах можна побачити письменність,яка зазвичай складається з трьох літер,але, зазирнувши за нього,побачите лише "ароматні" купки..Під назвою "РЕЦЕНЗІЯ"(М.Нестелєєва на книгу Бондара-Терещенко "У задзеркаллі 1910-1930-тих років") довелось побачити те саме.

    Пан М.Нестелєєв – є підтвердженням того,що людина здатна на великі звершення,навіть без наявності знань, досвіду, обдарованності.Завдяки йому стає зрозумілим, чому деяких людей, критикуючих інших, звуть "КРИТИНАМИ".

    Бажаю йому успіхів,надхнення та ознайомлення з баснею Крилова "Слон і Моська".