ДОНЕЦЬКА ПРОЗА ЖИТТЯ

Олег Соловей. Танок, який виконують всі дівчатка: Етюди, повість. – Донецьк: Видавнича аґенція «OST», 2005. – 136 с.

Перша книга прози поета Олега Солов’я «Танок, який виконують всі дівчатка» – справді донецьке чтиво. Про це свідчить не лише топоніміка збірки етюдів і повісті, але й відповідний антураж. Небагатослівні чоловіки тут носять пальто, їздять у трамваях і п’ють так, як п’ють лише на Сході. Низькорослі жінки працюють вчительками, їдять яєчню з грудинкою і займаються незграбним сексом у чужих квартирах. Зауважуємо гнітючий дефіцит свіжого повітря і повітряних замків у явно терикон/тинентальному кліматі буднів.

 

Загалом у збірці О. Солов’я домінує відверто хемінгуеївсько-міллерівський стиль. Знамениті рубані фрази з їхньою глибокодумною порожнечею. «Життя не буває двічі. Щодо смерті, то все набагато складніше. Не знаю, чому так виходить, але так уже є». Помітна й відсутність сюжету. Себто сюжет зведений до не-важливості сюжету. За значущістю він рівнозначний умінню героїв ефектно відкоркувати пиво. «Валяюся в ліжку. Вивчаю стелю. Зауважую павука, але не маю жодного бажання його вбивати», – снує головний герой свою власну інтимну герменевтику. Передбачаючи іноді реакцію на буденність: «Я повертаюся з маґазину з двома пляшками горілки «Хлібний дар» і великим шматком сиру». Звісно, не для павука.

 

У проміжку між нав’язливими думками про адюльтер у героя з’являються постфактумні рефлексії типу: «Помічаю на столику другий фужер. Так, ти все-таки тут сьогодні була. Хоча, я можу і сам пити одразу із двох фужерів». Або виникають і зовсім уже безумні ідеї щодо потреби «написати дешевий роман і продати його московському видавництву». І це зрозуміло, адже коли «навколо тебе – завше якісь придурки», а всі «письменники, які намагаються розповідати історії, просто тупі уроди», то пробиває на творчість. Ось тільки необов’язково реалізовану в складних соціальних умовах. «Я хотів би про це написати книгу», – щокроку звіряється тутешній герой, – «я хотів би про це написати роман», «можливо, я зможу написати роман», «все одно я колись напишу непогану книгу» і так далі. Хоч ніяких «І так далі» наш Одисей не бачить.

 

Натомість кожен письменник бачить себе в душі виключно Красунею. Він щосили прагне змінити цей потворний світ, а всілякі чудовиська з квартирами й фужерами йому заважають. Він, повірте, не символіст, наче Хвильовий, а вони на нього все одно лізуть, лізуть, лізуть…

 

Тож маємо книгу страшну, «не для дітей», як по-шерехівськи точно зазначено в анотації. Правильніше б сказати – жахливу, оскільки страшне пов’язане із поняттям страху й зникає разом із ним; натомість жах облямовує буття чорним контуром і ніколи нікуди не йде. Ні, книга Солов’я саме страшна. Вона страшна, бо талановита у своїй недовершеності – раз. Бо висловлює аспект донецької правди – а розуміння того, що донецька правда не є правдою київською чи львівською, доступне далеко не всім – два. І три – бо анонсується автором саме як “книга прози”. Суворої прози життя, написаної поетом.

 

Ігор Бондар-Терещенко

  • комар

    Про "незграбний секс" то харашо сказано!

  • комар

    Про "незграбний секс" то харашо сказано!