Мультиоркестр стереотипів

Володимир Кепич. Great world symphony orchestra: Україна. – Дрогобич: видавець Сурма С.І., 2009. – 272 с.

Роман Володимира Кепича «Great world symphony orchestra: Україна» варто читати не лише шанувальникам традиційної народницької патріотичної риторики, але й просто людям з хорошим почуттям гумору. Ті, хто очікує «оригінального» виконання, стрінуть звичайний собі роман у новелах про людей найрізноманітнішого походження.

 

Цих людей об’єднують три головні мотиви. По-перше, всесвітньовідомий Лондонський симфонічний оркестр (кожен розділ роману – назва інструменту, на якому грає центральний персонаж), по-друге, інтерес кожного персонажу до України і, відповідно, народницько-патріотична риторика, і, зрештою, по-третє, – всі герої переймаються власним особистим (більш чи менш романтичним) життям, майже всі одружуються або одружені, мають дітей, народжують або хочуть народити, – словом, представляють сюжети, типові для телевізійних серіалів.

 

Володимир Кепич, очевидно, чув про мультикультуралізм (час від часу на сторінках роману з’являється навіть слово «глобалізація»), тому він постарався згадати людей з найнесподіваніших куточків світу, доля яких все ж таки карколомно обертається навколо України. Серед них індійський йог, китаєць, який народився в США, араб-мусульманин, чорношкірий з Південноафриканської республіки, чоловік, який вважав себе чехом, жив у Німеччині, а виявився наполовину українцем, і навіть геї, один з яких не визнавав свого українського походження, вважаючи себе москвичем. Чого варта хоча б друга новела про жінку з Британії, яка не лише вилікувала печінку в Трускавці, але й знайшла там чоловіка – нижчого за неї (ця деталь чомусь особливо підкреслюється) розлученого таксиста, який для початку «без тривалого знайомства» «дав їй стільки втіхи, такої свіжої, терпкої і ніжної, що їй одній здавалося цього забагато», а потім, опинившись разом з нею в Лондоні, постійно переживав «бурю ностальгії за рідним краєм».

 

Сумнівно, що автор хотів зобразити події психологічно вірогідно чи хоча б просто вірогідно, радше це варіація на знайому всім нам зі школи тему «Любіть Україну…». Проте саме абсурдність ситуацій і штампованість реплік сприяють тому, що «Любіть Україну…» перетворюється на щось на зразок «Любіть Оклахому…» Ірванця, і це, можливо, всупереч волі автора, сприяє тому, що роман легко й весело читати. Крім того, в тексті дуже часто згадується Помаранчева революція, що, вочевидь, має довести його актуальність, а в перспективі й історичну цінність. Попри оригінальний підбір персонажів, інтерпретація цієї події, на жаль, не виходить за межі схеми «великі надії на перемогу – очікування змін на краще – розчарування»: коли ж нарешті такі хороші українці будуть пристойно жити? От якби зараз, то половина Лондонського симфонічного оркестру точно перебралася б до Києва.

 

І насамкінець ще одна причина неодмінно купити роман Володимира Кепича, якщо він все-таки потрапить вам до рук: це справді рідкісне видання (наклад нараховує всього 300 примірників!). Тому через двадцять років ви матимете фактично унікальну, порівняно коротку й читабельну збірку літературних і світоглядних стереотипів, і зможете легко пояснити (й продемонструвати) своїм дітям, який саме постійно повторюваний абсурд все-таки змусив вас почати мислити самостійно.

 

Анастасія Одинцова