Лицарський виклик стереотипам

Оксана Забужко Notre Dame d’Ukraine. – К.: Факт, 2007. – 640 с.

Найгучніша книжка року, найпретензійніша провокація, грандіозний блеф, серйозне дослідження, універсальна історіософська праця, інтелектуальний бестселер – такі відгуки отримала остання книжка Оксани Забужко „Notre Dame d’Ukraine”, що розходиться вже другим накладом.
Ця книжка – культурологічне дослідження про Лесю Українку, втім, написане дуже зрозуміло й прозоро, та ще й настільки стилістично цікаво, що з’являється сумнів: а може, то все-таки художня проза? Зрештою, сама Забужко кокетливо визначає жанр як „роман із текстом”.

„Notre Dame d’Ukraine” – виклик традиційним уявленням не тільки про Лесю Українку, але й про нашу країну та наш континент. Із книги Забужко випливає, що Лариса Косач (якщо хто забув, так насправді звали Лесю) була не „дівчиною у вишиванці, що пише сумні вірші про Полісся”, а яскравою спадкоємницею лицарської культури та української шляхти. Ба більше, в її книжках і в житті проглядають сліди найрізноманітніших кордоцентричних „християнських альтернатив” минулого – „жіночої церкви”, маніхейства, гностичної єресі та інших. Оксана Забужко доводить закоріненість у цих явищах українського національного руху до кінця ХІХ століття, поки він ще перебував у руках старого дворянства. Саме цікаві екскурси у загадковий світ Середньовіччя, вочевидь, і спровокували порівняння “Notre Dame d’Ukraine” з Деном Брауном та іншим „ужитковим тамплієрством”.
У книзі читач знайде й універсальну, втім, дещо приголомшливу концепцію історії української культури та суспільства. Відколи суспільство на початку ХХ століття опинилося під моральним контролем „різночинної інтелігенції” російського зразку, ─ налаштованої виключно на практичний розум та аж ніяк не на духовну сферу, гідність та самодостатність, ─ життя України набуло рис нескінченної катастрофи. Короткозорість, комплекси неповноцінності, підлабузництво, зрадництво – наслідки плебейства, як духовного, так і буквального. І всі політичні, культурні чи інші дилеми минулого й сучасності під цим кутом зору виглядають геть по-іншому. Наші „народницькі” еліти мало на що здатні, „диктатура ринку” дегенеративна й безплідна, та й „аристократія” винищена майже під корінь і ближчим часом не відновиться – песимістично, але переконливо править Оксана Забужко.
У „Notre Dame d’Ukraine” (крім блискучого стилю, потужної ерудиції й масштабного мислення) є й темпераментні „перегинання палиці” в трактуванні деяких історичних явищ, і не всім приємне самоствердження пані Оксани, й деяка заідеологізованість, і довіра до не всіма визнаних джерел. Що ж, той, хто хоче посперечатися із Забужко, може написати кращу книгу – якщо, звісно, зуміє прийняти такий виклик. Той, хто схоче краще зрозуміти навколишню дійсність, побачить у цьому „романі з текстом” неоднозначний, але цікавий підхід. І вже точно не знайде для себе кращої від „Notre Dame d’Ukraine” книги той, хто вирішить заснувати який-небудь неофеодальний рух. Жарт, звісно, але чим не привід прочитати цей непересічний фоліант?

Олег Коцарев.