Галерея незвичайних страхіть

Едгар Аллан По. Провалля і маятник. – Х.: Фоліо, 2006. – 478 с. – Серія «Бібліотека світової літератури».

«Притулившись чолом до шиби й пильно стежачи за натовпом, я раптом натрапив на обличчя, що вмить заполонило мою увагу своєю незвичайністю». Ця фраза із новели «Людина натовпу» може служити своєрідним ключем до творчості Едгара По, яка є, по суті, галереєю потворних, страхітливих, недолугих випадків, поєднаних лише одним – своєю незвичайністю.
Збірка новел та поезій Едгара По «Провалля і маятник» включає значну частину його літературної спадщини. Ніша, яку зайняв письменник в історії літератури, – особ­лива: як і годиться романтикові, жив швидко й помер рано, тому написати встиг небагато; а його твори змінили-таки обличчя світового літературного процесу, здій­нявши в ньому цілі хвилі, окресливши нові напрямки.
Літературі властивий рух материків: те, що писалося в позаминулому столітті для дорослих, зараз зрушилося в бік дитячої чи, точніше, підліткової літератури. Пригоди від Дюма, наукова фантастика Ж. Верна, детективи А.-К. Дойла… Слід було б очікувати такої ж міграції і від творчості По. Адже, власне кажучи, цей американський письменник першої половини ХІХ ст. є родоначальником аж двох із згаданих легких жанрів – фантастики («Дивовижна пригода Ганса Пфааля») та детективів («Вбивства на вулиці Морг»). Чому ж Едгар По залишився все-таки письменником «для дорослих»?
Можливо, причиною такої стійкості є саме потяг По до потворного. Все ж заважко, як на дитячу психіку, читати довжелезний ряд описів болю, поховань живцем, моторошних смертей, захворювань та випробувань психіки, непоясненних у своїй містичності випадків… А може, розрахованою винятково на дорослого читача виявилася густа іронія, яка проступає з-поміж просякнутих кров’ю та жа­хами рядків і примушує постій­но ставити під сумнів жанрову належність творів. Наприклад, чи дійсно «Береніка» – готична новела, а чи просто висміювання мотивів поховання живцем і розкопування могили коханої (герой оповіді замість того, щоб відрізати на пам’ять косу померлої, як-то було заведено, видирає їй зуби)?
Цілком імовірно, що дорослу визначеність По задав його стиль. У прозовій творчості письменник зберігав абсолютну вірність новелі. Часто всі авторські коментарі якоїсь миті просто обриваються, ніби тема цілком вичерпала свою цікавість для По: описав – і досить («Король Чума», «Вільям Вілсон»). В інших новелах, навпаки, – після безпосередньої дії знаходимо прискіпливий аналіз. Автор детально розсмоктує: було те і те, воно означало се і се, й мало за наслідок такі факти («Сфінкс», «Поховані живцем»).
А все ж, здається, дорослими новели Едгара По приречені бути передусім через свою моторошну не­зви­чайність: спробуйте знайти
ще хоч одного автора, який описав таку кількість аномалій у такому невеликому обсязі текстів. Саме завдяки цьому По читали й будуть читати. І в героя його оповідки «Балачка з мумією», який, поспілкувавшись із ожилим забальзамованим єгиптянином, сам вирішив стати мумією, аби ожити у 2045 році, є всі шанси таки справдити своє бажання – дізнатися, хто ж буде тоді президентом Штатів. Принаймні, це було б цілком у стилі новел По.

Віта Левицька.

  • Юлія

    Едгар Алан По – Ви найкращий!!!!!