ПРОкуратор – ПРОрок?

Віктор Неборак А.Г. та інші речі. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. – 298 с

Написав заголовок – і сам злякався пафосу, чи то пак, бурлеску, що так смачно і, повірте, зовсім несподівано вигулькнув. З іншого боку, мені пробачать, адже „немає бога крім постмодерну, і Неборак пророк його”, – писав у своїй „Таємниці” Юрій Андрухович. Хтозна, може, це саме та таємниця, в котру ще один осяйний пророк постмодерну нас, темних, нарешті посвятив. Будемо вважати, що з пророком ми з’ясували. Щодо Прокуратора теж зрозуміло. Таке псевдо (чин? звання?) добродій пророк носить, якщо не помиляюся, вже п’ятнадцять років, зі славнозвісного фестивалю „Вивих-92”. Нова книга прокуратора-пророка Віктора Неборака під загадковою назвою “А. Г. та інші речі” вийшла в івано-франківському видавництві „Лілея-НВ” в серії „Літературна критика і есеїстика”. Цікаво, як виглядатиме критика на “критику (до речі, як автор каже, популярну), есейчики та дискурс”.

Навіть після прочитання книжки виникає питання, чому ж усе-таки „А.Г. та інші речі”, а не, скажімо, „Інші речі та А.Г.” чи просто „Інші речі”. Ну, потрапила до рук Віктора Неборака тека з „нотатками марґінала, колишнього львів’янина, який опинився у Києві, спостереження, візії та інший мотлох”. Сам Неборак свідчить, що тексту там би вистачило на добрий епістолярний роман, – чому ж цей розділ (наскільки я розумію, головний) займає ледве десяту частину книжки (30 сторінок із 298-ти), причому з тринадцяти „спостережень, візій та іншого мотлоху” шість – особисті нотатки власне Віктора Неборака, в яких А.Г. навіть не фігурує, а якщо фігурує, то всього лише на рівні згадки? Перші підозри закрадаються, коли згадуєш про те, що молодий львів’янин (якщо переглянути біографію, колись таким був і Віктор Неборак) переїздить до Києва на роботу. Цікаво.

Чи справді це загальновідома читачам художньої літератури фальсифікація? Спадає на думку Юрій Андрухович зі своїм Стахом Перфецьким чи ж його-таки Егон Альт. Причому А.Г. Віктора Неборака є ще більш таємничим, бо навіть імені не має. Що найдивніше, саме ця таємничість зацікавлює, навіть захоплює. Далі себе тільки ловиш на тому, що намагаєшся розгадати цей криптонім і поволі натрапляєш на варіанти (чи все-таки розгадки).

Зупинюся на тому, що назву це містифікацією (бо фальсифікацією чи реальністю буде занадто грубо) й перейду до інших частин книжки, що, певно, не поступаються важливістю, але є менш містифікованими. Загалом, чудово, що «есейчики, популярна критика, дискурс» вийшли під однією обкладинкою. Зокрема, я із задоволенням прочитав «Дві розмови про літературу» – з Юрієм Тарнавським і Василем Ґабором. Тут можна знайти масу рецензій та думок Неборака про книги Гофмана й Содомори, Гоголя й Шевчука, Павича й Лема, добрі й не зовсім слова про літературних учителів та учнів, лицарів і дам, лавреатство та приреченість, прозу й поезію, про школу і слово, «Королівський ліс» та «Літературну агенцію», про поетів, політиків і звичайних читачів — та безліч інших речей, що містичним чином причетні до недовідомого А.Г. Згоден, навряд чи ця критична книжка набула б такого розголосу, якби звалась якось інакше, скажімо, «Інші речі», бо А.Г. виконав свою місію – зацікавити. І хтозна, може, й далі виконує, помалу залазячи в «інші речі»…

Василь Пастушина