Танок на майдані привидів

Світлана Поваляєва Сімурґ. – Х.: Фоліо, 2006. – 254 с.

Напевно, кожен замислювався над тим, чи існує життя після смерті й на що воно схоже? За тисячоліття свого існування цивілізація так і не знайшла однозначної відповіді на ці питання, хоча цікавих і вартих уваги варіантів існує чимало. Для віруючих рішення зводиться до біблійного пекла, чистилища й раю. Науковці прагнуть збагнути фізичний бік процесу відокремлення душі від тіла. Філософи ніяк не дійдуть згоди, яким чином людське єство зливається із космосом. Романтики вірять у наступні життя. Песимісти переконані, що після смерті настає суцільне НІЩО… А Світлана Поваляєва у своєму новому романі «Сімурґ» пропонує власний несподіваний погляд на можливий прояв потойбічного життя.

Авторка надає змогу читачам зазирнути у паралельний світ духів і побачити його очима молодого журналіста, який загинув за трагічних обставин та мимоволі опинився у Місті привидів. Це дивне місто, аж надто схоже на наш світ, письменниця представляє вуличним театром тіней. На його сцені з’являються чорні й білі химери, які апелюють до підсвідомого, пробуджують у читача забуті образи дитинства, присмак першого кохання, біль зради й розлуки, світлий смуток і відчайдушну надію.
У романі ви не знайдете класичних рецептів успіху: ні відгуку суто англійської готики «Грозового перевалу» Бронте, ні зразкової містичності «Дракули» Стокера. Проте персонажі Поваляєвої не мають вигляду картонних, а сюжет книги не є надуманим. Жива, пружна й хвилююча оповідь, написана легкою розмовною мовою із чітким підтекстом між рядків, показує читачеві реалії буття примар: вони ходять на вечірки, слухають сучасну музику, проголошують патріотичні промови, жартують, клянуть себе й оточення, кохаються до нестями та сміються крізь сльози. Привиди — такі ж, як і люди!
Захопившись висвітленням буття потойбічного світу, Світлана Поваляєва не залишає поза увагою світ реальний. У житті людей так само природно, як і в примар, співіснують любов і ненависть, вірність і зрада, честолюбність із апатичною байдужістю… Так письменниця стверджує: кожен світ — це любовно-політичний нон-стоп, від якого, живий ти чи мертвий, нікуди не дінешся. Бо від свого єства й надмірної суєтності не втечеш, не сховаєшся у жодній із реальностей. Завжди і скрізь снуватимуться ті ж фарби, існуватимуть такі ж проблеми, адже вони просто переходитимуть із одного світу в інший. Але надія на краще існує! Порятунок — у любові, яка поєднує епохи, світи й протилежності, живих і мертвих, і ненароджених також! Кохання, як вважає письменниця — це єдина НЕПРИМАРА у швидкоплинному житті, прямий шлях до хеппі‑енду, навіть якщо йдеться про привидів.
Роман Поваляєвої «Сімурґ» якщо і не вичерпно відповідає на вічне питання «чи є життя після смерті?», то, безперечно, подає альтернативне рішення. Читачеві зостається лише вирішити для себе, чи прислухатися до порад письменниці.

Світлана Левітас