Переродження людини

Катерина Калитко М.істерія: Повість, оповідання. – К.: Факт, 2007. – 184 с.

Якби рецензент готував рекламівку до першої прозової книжки Катерини Калитко, він би написав щось таке: «Ти не зустрінеш тут банальних, обсмоктаних історій кохання – тільки натяки. Ти не зустрінеш тут масних описів сцен у ліжку – лиш дібрані зі смаком ескізи. Не буде й детективних сюжетів, стрілянини, хіба що з водяного пістолета. Ти віднайдеш невеличкі зразки старого жанру, середньовічної драми-містерії, майстерно вкраплені в події чи то сучасні, чи то невідомо якого часу – сказати б універсального…». Та рецензент не любить дешевої реклами, він цілком серйозно претендує на науковість і об’єктивність.
Книга “М.істерія” сподобається як любителю ненав’язливого чтива, так і шукачеві смислу й «чогось глибокого». Назва книжечки відповідає її ідейному наповненню. Як відомо, містерія – жанр барокової драми, що буквально перекладається як «таїнство», «обряд». Традиційно інсценували три головні події християнського світу: народження, смерть і воскресіння Христа. Катерина Калитко взяла головну думку містерії, полишивши біблійні сюжети клірикам, – переродження людини, що стає душевним оновленням, містерією душі. Природною стає крапка, що перериває назву, адже сьогодні все менше й менше людей – якщо такі взагалі існують – перероджується «тихим» способом (через молитву тощо), натомість все більше впадає в істерики, декларує своє «божевілля» і звертається за допомогою до психіатра.
Слід визнати, що сучасна література часом викликає справжнісінький «філологічний катарсис». Передовсім, «першорожденною, пластичною як цитоплазма» українською мовою і свіжими, ще не затертими метафорами, що самі собою приносять задоволення вдумливому читачеві. Калитко пише подекуди по-дитячому наївно. В її повісті все олюднено, все живе, все діє, дихає, рухається, все сповнено пристрастями: тут звичайна куртка «сердито висить у шафі, … ліниво опустивши рукави…», а тлуста муха стає досить активною дійовою особою повісті.
Водночас теми, порушені Катериною Калитко, аж ніяк не назвеш дитячими. Авторка грається мотивами смерті-народження, життя-після-смерті («Спадок білої крові»), продовжуючи тему «містерії» у невеличких оповіданнях, вдихаючи Розповідача то в невидиму дівчину за одним зі столиків у «МакДональдзі», то в мертву жінку з двома сім’ями, то в студентку-художницю… Цією грою Калитко створює неповторний образ Автора-Розповідача – байдужого спостерігача, який в один мент переходить межі простого писаки і стає персонажем власного твору.
Місце дії “містерії” – неназване італійське містечко, «бляшана банка» з брудними інтригами й зіпсованими мешканцями, – аж ніяк не прив’язується до Італії в географічному плані. Однаково успішно можна було би поставити на його місце будь-яке інше містечко в будь-якій місцині Земної кулі. Цим простим прийомом авторка змушує придивитися до портретів головних і другорядних персонажів: а раптом я його/її знаю? А раптом я бував у тій милій цукерні? А раптом то – я?!!

Ольга Купріян.