36 КЛІПІВ ПРО ЖИТТЯ у Лондоні та не тільки

Катерина Хінкулова 36 пісень про життя. — К.: Зелений пес, 2006. — 208 с. — Серія «Майбутні класики».

В ідеалі цю книгу треба читати у супроводі композицій, підібраних авторкою до кожного розділу. Тому і назва — «36 пісень про життя».
Таке акцентування супровідної музики дозволяє вичитувати сюжет, перипетії та композицію роману, як розкадровку кліпу. Точніше, 36 цілком самостійних кліпів — бо ж розділи доволі автономні, розміщені довільно. Це дозволяє читати книгу без суворого дотримання системи координат «початок-кінець». Тим більше, що авторка не переймається тим, аби заінтригувати динамікою дії. Навпаки, вона одразу ж виповідає сюжет, перераховує всіх персонажів і чітко розставляє акценти: цей — такий, а той — такий.
Тому знаєш, чого чекати. Вже із перших сторінок відомо все: як дві подруги потрапили до Лондона; як їм там велося; як завершилося життя однієї і як намагається після її смерті відбудувати своє інша. Тож 36 кліпів — це рефлексії з приводу, спогади, записи. І суть не в сюжеті, а у його інтерпретації, вибудуваній оповідачкою завдяки розсмоктуванню деталей і подій.
Катерина Хінкулова присвятила роман українським космополітам. Але попереджаю: шукати під обкладинкою якихось рецептів на кшталт «як виїхати і завоювати зе кепітал оф Ґрейт Брітан за кілька років» щонайменше безглуздо. Ні, «місцевий колорит» передано чудово: рекомендую розділи «Маленькі радощі людського життя» (звичайний вечір звичайної англійської пари) і «Чи люблю я Лондон» (правдивий (!) туристичний проспект). Бракує хіба якогось більш‑менш логічного пояснення, чому взагалі двоє дівчат — одній трохи за двадцять, іншій і того немає — надумали назавжди перебратися до іншої країни. Роздуми із цього приводу постійно ковзають сторінками: «Я не вірю, що життя, і його плин, і розвиток можна змінити чимось таким простим, як зміна місця», — але ніде так і не знаходять своєї кульмінації.
Окремим словом слід згадати про питання «хлопчиків та дівчаток». Авторка через рефлексії героїні витягає на світ Божий проблему глобального непорозуміння між статями. Жінки й чоловіки не здатні бути разом. Не в значенні сексу — цей пункт якраз не відкидається, можливо, залишаючись єдиним нормальним «перетином» між дівчатками і хлопчиками. Не здатні в розумінні чогось глибшого. Головна героїня із моторошним задоволенням визнає, що єдиний мужчина у житті, «який зробив мене менш самотньою саме в той момент, коли я цього найбільше потребувала», — це трансвестит, якого вона випадково зустріла на якомусь паризькому мосту.
У романі про космополітів найбільш розчулюють — що природно — ностальгійні спогади про «те, що було». І було не обов’язково із дівчатками, які виїхали. Чудовий кліп вийшов із розділу про спідницю «сонце-кльош» і шаленство безіменного інтиму під кущем бузку. Нічим не гірші — абсолютно довершені та герметичні — мініатюра про продавщицю морозива чи історія батька головної героїні.
Навіть якщо принципи читача кардинально відрізнятимуться від поглядів авторки, усе ж читання супротиву не викличе — текст, писаний від першої особи, спонукає передусім дивитися у себе, шукати в собі відголоски описаних ситуацій та розмов. Бо він простий до банальності — точнісінько такий, як і саме життя, коли прискіпливо розгребти щоденний мотлох почуттів, рішень, подій та зазирнути глибше.

Віта Левицька.