Вузол любові і смерті

Сергій Пантюк Сім днів і вузол смерті. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 288 с.

Культова постать в українській літературі дев’яностих, житель Кам’янця-Подільського Сергій Пантюк відомий передусім як автор семи поетичних книг. Він популярний в тому числі і в бардівському русі, часто спілкується з пресою, займається громадською діяльністю і навіть політикою. Тим цікавіший читачеві прозовий дебют Пантюка, що носить дещо претензійну і складну для запам’ятовування назву “Сім днів і вузол смерті”.
Сам автор характеризує «Сім днів» як «роман без продвінутих наворотів» і «нормальну українську попсу». Що іменується «наворотами» ─ невідомо, але книга справді написана доволі простою мовою і не піднімає надто складних екзистенціальних проблем (за винятком хіба що страху смерті). На прозу Пантюк перелаштувався очевидно легко, роман не перенасичений поетизмами і взагалі досить динамічний. Людські характери виписані в міру детально – письменник не переобтяжує читача зайвою інформацію, але водночас тонко підмічає дрібнички і персональні особливості. Таким чином, «Сім днів» можна рекомендувати не лише студентам-гуманітаріям, а й усім, кого не налякає поняття «містичний трилер». Навіть тим, кого не приваблює цей жанр, читати варто – у книзі немає вампірів, зомбі та інших гидотних чудовиськ, натомість вона апелює безпосередньо до поняття смерті, яке так чи інакше близьке нам усім.
Отже, подивімося, чого нам чекати від українського Стівена Кінга. Як може знати дату смерті комп’ютер, бодай найдосконаліший? Чому різним людям сниться один і той самий сон, а уві сні сниться мрець? Кому і навіщо вигідна смерть звичайної людини? Чи можна побороти смерть? На що чи на кого вона взагалі схожа?
На всі ці питання шукає відповідь Орест, головний герой книги, який цілком випадково довідується, що має померти за тиждень. “Три книжники, два провісники, один чужий, один мій, а ключ у поверненні”, – ось усе, від чого можна відштовхнутися головному герою. Тож залишені йому сім днів Орест витрачає на те, щоб лишитися живим і розв’язати вузол смерті, який йому зав’язав хтось невідомий. Ну, а далі – варто читати самим. Можна навіть на ніч. Зрештою, виявляється, що і смерть не страшна, але, чесно кажучи, навіть і в такому разі їй не варто здаватися з першого разу. А щоб ви, читачі, остаточно вирішили прочитати книгу, підкажемо, що смерть у ній міцно зав’язана на любові…
Насамкінець, щоправда, рівень містичності у тексті значно зменшується, трилер переростає у детектив – з бійками, стріляниною, міліцією і всіма іншими обов’язковими атрибутами. А сам Орест зустрічає кулю від того, від кого аж ніяк не очікував. Таке опускання планки явно шкодить текстові, адже різко знижує рівень інтриги якраз тоді, де він би мав рости і рости. Тут Пантюкові очевидно забракло «дихання». Більше того, читач здогадується про особистості зловмисників помітно раніше, ніж головні герої, і це завдає відчутного удару й динаміці твору, й, зрештою, читацькій цікавості. Втім, містичних трилерів сучасному українському літературному процесові відчутно бракує, і тим приємніше, що перша Пантюкова спроба виявилася досить пристойною. Принаймні після неї можна навчитися вірити у любов і не боятися смерті.

Ганна Гриценко.