ЛЕСЯ УКРАЇНКА: У ПОШУКАХ ЖІНОЧОГО ЩАСТЯ

З іменем Лесі Українки у нас чомусь завжди виникає “стандартний набір” асоціацій, нав’язаний шкільними підручниками. Портрет у наглухо застібнутій темній сукні, драма-феєрія “Лісова пісня”, вірш “Досвітні огні”… Дочка Прометея розчиняється у нудному потоці громадянської лірики, втрачаючи будь-які особистісно-статеві ознаки, і зливається у нерозлучному тріо “вічних революціонерів” разом із Шевченком та Франком.

“Немов казкова фея…”

Втім, Лариса Петрівна Косач, по-домашньому – Зея, була далекою від того образу, яким її нагородили радянські іміждмейкери. У юності вона носила матроски і коротко, по-хлопчачому стригла волосся. У більш зрілому віці – пила пиво у компанії чоловіків та епатувала пристойних громадян вчинками, далекими від загальноприйнятих норм жіночої поведінки свого часу. Бачила півсвіту – бувала в Європі, Азії, Африці. І, як справжня жінка сильної волі, боролася за право на особисте щастя.
Ім’я Зея, або Зеїчок (у родині Косачів усі доньки мали паралельні хлоп’ячі прізвиська: Дроздик, Гусь) Лесі дісталося від назви сорту кукурудзи “зея японіка” – інакше кажучи, тонка, як маїсова стеблина. Певно, під кінець життя, підкошена ударами долі та хворобою, Леся й виглядала такою, як ми звикли бачити її на портретах у шкільних підручниках – із темними колами під очима та глибокою зморшкою на переніссі. Але в часи цвітіння молодості худенька білява блакитноока Зея, певно, могла зацікавити не одного чоловіка.
Тим більше, дівчина мала неординарний характер – крім природної стійкості та витривалості, вона успадкувала темперамент – від матері (Пчілку за її крутий характер називали “Та баба, якій сам чорт на вилах калоші подає!”), та розсудливість і світлий розум – від батька. А про непереборний оптимізм дівчини та її здатність випрямляти людей, виймати їх з-під пресу буденності, просто-таки ходили легенди: вона “немов казкова фея, здатна була, появившись на горизонті, оживляти…” Тож не дивно, що свого часу у Лесю був закоханий навіть Агатангел Кримський. Хвороба періодично приковувала дівчину до ліжка, обмежуючи можливість вільно пересуватися та спілкуватися з людьми. Та незважаючи на це, Леся, як і будь-яка жінка,  закохувалася, страждала, мріяла про сімейне щастя…

 

“Нічка тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою…”

Перше кохання Лесі оповите таємницею. Дослідники називають різні імена “лицаря серця” юної Лариси. Існує версія, що дівчина була закохана у небожа знаменитого дядька Лева (який став прототипом однойменного персонажа “Лісової пісні”) – Ярмила. Познайомилися вони у Нечимному на Волині, де мешкала тоді родина Косачів. Хлопець катав Лесю на човні, грав на сопілці. А через багато років нібито став прообразом Лукаша у чи не найсильнішому творі поетеси про кохання.
Існують також свідчення, зокрема, сестри Лесі – Олени, про небайдуже ставлення дівчини до її ровесника, студента Київського університету Нестора Гамбарашвілі, який винаймав кімнату у київському помешканні Косачів. Саме він начебто прищепив Зеїчці любов до Грузії.
Та найпопулярнішим із усіх здогадів є закоханість молодої Лесі у Максима Славінського – обдарованого юнака, який пізніше став відомим журналістом та перекладачем. Молодих людей об’єднала любов до іноземних мов – вони разом займалися перекладом “Книги пісень” Генріха Гейне. Деякі переклади Славінського – наприклад, “Коли розлучаються двоє” –  вийшли настільки вдалими, що сам Лисенко поклав їх на музику. Це дає підстави припустити, що на такі звершення хлопця надихав саме романтичний відтінок почуттів до Лариси… А те, що одну з перших перлин інтимної лірики – вірш “Сон літньої ночі” – Леся присвятила “пану Максиму”, відомо напевне.
Немає достаменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні стосунки – перейшовши у дружні (їхнє спілкування тривало ще протягом багатьох років). Відомо, що Олена Пчілка недолюблювала хлопця, вважаючи його “лінтюгою”, та навряд чи воля матері стала б перешкодою на шляху норовливої дочки (Пчілка не любила також ні Мержинського, ні Квітки, але це не заважало Лесі будувати з ними стосунки). З часом Славінський одружився з іншою. А Леся, поїхавши лікуватися  до Ялти, познайомилася з найбільшим коханням свого життя.

 

“Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя…”

Знайомство Лесі Українки (на той час уже достатньо відомої поетеси) та Сергія Мержинського (не менш відомого у своїх колах діяча соціал-демократичного руху) відбулося 1897 року у Ялті, куди обоє приїхали лікуватися від туберкульозу. У Лесі – з дитинства хворі кістки, у Сергія – легені. Інтелігентний, сповнений благородних поривань син армійського офіцера мешкав у Мінську, куди Леся не раз їздила погостювати. Бував Мержинський і в гостях у Косачів.
Їхнє знайомство тривало майже три роки, протягом яких здоров’я Сергія постійно погіршувалося. Леся, ламаючи всі стереотипи поведінки світської жінки, оббивала пороги у Києві, домагаючись посади у Криму для Мержинського, який не був їй навіть нареченим, адже клімат півострова якнайкраще сприяв би одужанню Сергія. Писала статті для петербурзького журналу “Жизнь”, а виручені кошти витрачала на лікування коханого. Мержинський, втім, у своєму ставленні до жінки був набагато стриманішим. Називав їхні стосунки “дружніми і сердечними”, але не більше. Від допомоги “подруги” ніколи не відмовлявся. А в останні дні життя надиктував Ларисі прощального листа до іншої жінки.
Ті зимові дні нового 1901 року вартували Лесі Українці здоров’я і невимовних душевних мук. Леся дізналася, що Сергієві лишилося жити лічені тижні. Тільки загартована фізичними стражданнями витримка дозволила їй, самій хворій, залишатися мужньою. Аби не збожеволіти, їй треба було працювати. Тож сублімувавши всі страждання у творчість, Леся за одну ніч написала першу і одну з найсильніших своїх драматичних поем – “Одержима”. Сергій Мержинський помер третього березня на руках у Лариси. Після похорону поетеса дізналася, що до її хвороб додався туберкульоз легень.

“Притулись до мене. Я дужий ─ здержу, ще й обороню…”

Бажаючи розрадити  і відволікти від нестерпних думок подругу, весною того ж таки 1901 Ольга Кобилянська запрошує Лесю погостювати на Буковині. Там відбувається знайомство тридцятилітньої Лесі з молодшим на дев’ять років юристом, любителем фольклору та музики Климентієм Квіткою. Кльоня (так пізніше називатиме чоловіка Лариса) відразу захопився харизматичною жінкою. Але було ще зарано.
Декілька років після смерті Мержинського вона ще страждає, присвячує йому вірші, роздумує про нього у листах до друзів. Кльоня виявляється терплячим. Цілих шість років минуло, поки “братерське почуття” до Квітки переросло у кохання.
У 1907 році вони одружуються. Можливо, почуття Лесі до Квітки не були такими пристрасними та самовідданими, як до Мержинського, але Климентій був закоханий у дружину безтямно. Є свідчення, що Квітка одного разу мало не шугонув у прірву, аби довести Ларисі своє кохання. Здоров’я Лесі не дозволяло подружжю мати дітей, і вони заповнювали цю порожнечу активною спільною працею.
Із Квіткою Леся залишалася завжди спокійною, він турбувався про неї та оберігав від негараздів. Саме під час заміжжя Українка створила свої найвідоміші твори. Разом з чоловіком вони подорожували, записували пісні, видавали фольклорні збірки.
Улітку 1913 року, під час перебування подружжя у Грузії, здоров’я Лесі погіршилося – туберкульоз поширився на нирки. 19 липня Лесі не стало. Климентій усвідомлював, що дружина тяжко хвора, але, незважаючи на це, її смерть стала для нього шоком. Квітка пережив дружину на сорок років.

Тетяна Самчинська