Історія з географією!

Сергій Коваленко. Україна під булавою Богдана Хмельницького: Енциклопедія. Т 1. – К. : Стікс-Ко, 2007. – 376 с.

Почну з байки, що пригадалася зі студентських часів: один професор, коли знайомився з аудиторією, просив підопічних назвати своє прізвище та населений пункт, звідки вони родом. І улюблений його коментар до цього процесу був: «Історія з географією!» Великоформатний том енциклопедії Хмельниччини авторства Сергія Коваленка викликає бажання вигукнути щось схоже, адже основну його частину складає перелік сіл, хутірців, містечок та міст – і видатних прізвищ, що пов’язані з цими місцинами. Краєзнавчий ухил дослідження доповнюється кресленнями та фотографіями пам’яток – ілюстратив сподобається без сумніву.
Отже, автор говорить, що назва держави, яка існувала за часів Богдана Хмельницького – Військо Запорізьке. І це підтверджується адміністративним поділом країни на полки. Щоб відтворити дух епохи, С. Коваленко наводить опис усіх значимих населених пунктів кожного полку (у першому томі – три полки, решта буде в двох наступних томах). Цікавою є інформація про функції військової старшини, фактично уряду при гетьманові. До старшини належали: писар, який відав діловодством та листуванням із іноземними державами (прототип МЗС), обозний, що відповідав за скарб і постачання війська (мінфін і тендерна палата вкупі); осавул, який збирав податки (податкова інспекція); суддя (ця професія належить до найдавніших, – по суті, тут нічого не змінилося); бунчужний, який очолював охорону гетьманських клейнодів (тогочасне міністерство внутрішніх справ).
Немало сторінок приділено Богдану Хмельницькому: «Можна про нього сказати, що вродився на володаря: вмів приховати свої заміри, в переламних хвилях не вагався – скрізь сильна воля і залізна рука» (зі спогадів очевидців) – та його столиці, Чигирину, що під кінець Хмельниччини став найбільшим містом Війська Запорізького (біля 10 тисяч дворів), перевершивши навіть Київ.
На жаль, виданню бракує академічного лоску. Натомість дослідження має гарно продуману структуру. Тут відійшли від стандарту енциклопедій — алфавітного розміщення статей. І дійсно: нащо чесати під одну гребінку такі різнорідні явища, як Збаразька облога та білоцерківські полковники? Тож книга поділена на розділи: окремо довідник подій, окремо описи міст та селищ за полками, окремо загальні зауваги, що мають увести читача у контекст епохи.
Отак сидиш, гортаєш книжку, читаєш про історію географічних назв, які видаються знайомими, і гадаєш: а може, твоя подруга з прізвищем Сулима походить зі славного козацького роду полковників?
А от щодо викладу матеріалу, то з ним явно не всі будуть згідні. Історія ж бо – наука надто необ’єктивна, і відображається це навіть на енциклопедіях. Коло претензій професіонала в історії може бути широким: від написання назв державних посад (до прикладу, Цар Кримський звучить якось дивно для нашого вуха) – аж до тлумачення причин та наслідків історичних подій. Випереджуючи ймовірні закиди, Сергій Коваленко у попередніх зауваженнях визначає координати, в яких далі працюватиме. Скажімо, щодо періоду Руїни пояснює, що власне українською державою вважає тільки Правобережну Гетьманщину, а Лівобережну – штучним утворенням Московського царства на загарбаних українських землях.
Віта Левицька

Віта Левицька.