КОЛИ ГОВОРИТЬ ЖІНКА

Маруся Вольвачівна. Кажи жінці правду, та не всю: Вибрані твори / Передм. І.Лисенка. – К.: Наш час, 2007. – 376 с.

Коли до літератури повертається забуте ім’я, одразу починаєш замислюватися: чому свого часу це ім’я випало з огляду упорядників хрестоматій? Особливо, коли мова йде про настільки неординарний творчий і життєвий шлях. Представниця шляхетного козацького роду, Маруся Вольвачівна змушена була працювати покоївкою, а вірші та п’єси складала, будучи… неграмотною. Невідомо, що саме спонукало Марію Вольвач (справжнє ім’я авторки) до літературної творчості ─ порада історика Дмитра Багалія, який розпізнав у дівчині хист, редагував та готував до друку її вірші, чи пророцтво захожого дяка про те, що їй судилося стати письменницею. Але те, що її творчість була високо оцінена Грінченком, Багалієм та Франком ─ неспростовний факт. Свої перші поезії жінка друкує у сорок років. Освіту їй заміняють багаті життєві враження, а родину ─ твори.
Непересічна “малоруська віршотворка” кінця ХІХ ─ початку ХХ століття повертається до читачів завдяки виданню “Кажи жінці правду, та не всю”, упорядковану Іваном Лисенком та надруковану видавництвом “Наш час”.
У книзі представлено твори Вольвачівни, спогади, її фольклорні записи та листи до видатних тогочасних українців. Художня спадщина письменниці невелика, однак багатогранна й щира. Її драматичні твори (три п’єси) – це документально-творче джерело до пізнання соціально-психологічних настроїв часу. Після скасування кріпаччини село – це поле боротьби різних моралей, і співчуття авторки, забарвлене то в трагічні, то в сатиричні шати, бринить у кожному рядку. Оповідання Вольвачівни – це народні оповідки, бувальщини, завжди пересипані дотепними виразами, перлами народної мудрості. Кумедні епізоди народного життя відтворені з натхненною мелодійністю та мрійливістю, але всі вони не відступають від правдивого, реалістичного зображення. Вірші письменниці – з народно-пісенними мотивами, щирі й актуальні, часом гумористичні, однак їх єднає проникливий голос авторки. Голос, який хоче, щоб його почули…
Вольвачівна намагалася не залишитись осторонь культурного життя: є інформація, що вона організувала на Харківщині гурток, до якого входила інтелігенція декількох містечок (члени гуртка брали участь у селянському повстанні 1902 року). Також жінка була активним збирачем фольклору. Однак на Сході України на той час не було навіть україномовної періодики. Тож чи варто дивуватися, що творчість неграмотної “малоросійської” жінки не була належно оціненою сучасниками? Тодішнє ставлення до національної творчості, мабуть, і є основною причиною забуття письменниці.
Та все ж коли говорить жінка – говорить Бог, і її слова не могли залишитися не почутими. Навіть через десятки років Марусю Вольвачівну хочеться слухати. Напевно, тому, що вона цього не вимагає: „Хоть для світу я й не годюся бути писателькою, так за те ж хоть душею до того горнуся; коли руки не вміють допуття написати, так хоть думкою увесь світ обнімаю”.

Максим Нестелєєв.