«Культурний» шопінґ як кітч

12647845_10208648430313409_1082046407_nШалагінов Б. Б. Опилки і лабіринт: Книга естетичних фрагментів. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. — 162 с.


«Опилки і лабіринт» Бориса Шалагінова жанрово маркована як «книга естетичних фрагментів». Багаторічний дослідник зарубіжних літератур, професор кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії, прекрасний знавець літератури «німецького романтизму», цього разу він спробував представити працю (яка має чітко окреслений предмет — «естетична картина світу в діалозі класики й посткласичних уявлень, с. 3) у формі фрагментів: жанру, який на перший погляд може видатися напрочуд дивним для фахового літературознавця. Не менш дивною здається й назва «Опилки і лабіринт», яка складається ніби з двох різновеличних понять.

«Лабіринт» — образ, який у літературі має свою топологію: від стародавнього, міфологічного періоду (критський лабіринт із мінотавром) і до постмодернізму, в якому модель лабіринту була реактуалізована (постмодерністський роман як лабіринт, постмодерністське «цитатне» мислення як лабіринт і т.д).

 

«Опилки» — це не просто ошурки, обаполки чи горбалі (с. 3). Окрім того, що саме цим словом позначають те, «що майстер викидає, коли рівняє колоду» (с. 3), у назві монографії вжито слово, яке все-таки не співвідносне з літературною українською мовою. Цей питомий росіянізм, можливо, готує читача до того, що представлені фрагменти — двомовні (так і є, дослідження має фрагментовану «ліхтарикову» будову, де чергуються російськомовні та українськомовні тексти). По-друге, слово «опилки», напевно, нагадає реципієнтові про класику радянської мутильтиплікації — мультфільм про «Вінні Пуха», в якому співають пісеньку про ці «опилки». Проте чим далі занурюєшся в текст фрагментів, тим більше розумієш, наскільки багатогранними є і назва, і сам текст «бесід».

 

Фрагменти мені б хотілося окреслити саме поняттям «бесіда», бо ключовим у них постає «питальний розум». І хоча перед нами оповідач, який рефлексує з приводу важливих естетико-літературних або культурологічних понять, цінність праці в тому, що вона є спробою поставити найважливіші питання філософії. Б. Шалагінов відходить від класичного літературознавчого формату наукового викладу і вдається до риторичних прийомів. Проте в цьому й полягає специфіка фрагментів — жанру, який в особливий спосіб набув розквіту саме в епоху німецького романтизму (Новаліс, Ф. Шлегель та ін.).

 

Багаторічний дослідник цієї епохи все-таки став заручником матеріалу. Або ж пояснення того, що дослідник звертається до фрагментів, може критися в іншому: з часом прийде розуміння того, що все найскладніше ховається в якнайпростіших речах.

 

Одне з основних питань, які окреслює Б. Шалагінов, — це питання про замінник мистецтва, ерзац, симуляцію. Саме з цими поняттями асоціюється мистецтво ХХ і почасти вже ХХІ ст. Звернімося ж до самого автора, який, говорячи про зсув культури у ХХ—ХХІ ст., наголошує на тому, що тепер маса «стала мішенню споживацького ринку. При цьому вже не думають, якою мірою «добробут» маси відповідає тим високим ідеям гуманістів, з якими ті виступали на захист простих людей. Так божок буржуазного зиску створив собі зі своєї глини нову людину. Поступово маса виборола собі привілей мати свої специфічні уподобання, звички та забобони; а її вульгарну мову, її сексуальні збочення, навіть наркоманію й інші залежності, зокрема так званий шопінґ, почали навіть вважати здобутком культури! А філософи маси (бо з’явилися навіть такі) догідливо проголосили ці риси «поглибленням», «ускладненням» людини.

 

У часи Відродження «маса», звісно, також існувала, але нікому з тодішніх інтелектуалів не спадало на думку пов’язувати саме з нею подальшу долю цивілізації. Тоді існував відносно невеликий прошарок шляхетних людей, і цього було достатньо, щоб говорити про певний культурний «прорив»…» (с. 4—5).

 

Сьогодні в зарубіжному літературознавстві функціонують кілька теорій про сутність і призначення мистецтва постсучасності, про кореляції між елітарним і масовим мистецтвом, про причини кітчезації нашої соціокультурної реальності. «Можна помилитися, якщо пов’язувати кітч просто з «не­смаком», вульгарністю, грубістю. Бо невдалими, графоманськими і навіть грубими можуть бути цілком щирі спроби людської душі виразити себе. Хтось написав, що натхнення — святе, навіть якщо воно охоплює душу гра­фомана. Прикладом можуть бути вірші, якими люди обмі­нювалися протягом десятиліть у поздоровних поштових картках, бо ці вірші йшли від душі; а ось сучасні «поштові листівки» з готовими віршами, надрукованими типографським шрифтом, під якими адресант підписується, не читаючи їх, — це вже ознака кітчу» (с. 30).

 

Автор не прагне нав’язати свою позицію. У багатьох місцях у книжці вловлюється сумнів, іронія, але все це пов’язано з потребою автора «по-людськи» проговорити ті питання, які в науці обросли термінологічними парадигмами.

 

Фрагменти Б. Шалагінова насамперед естетичні, а отже, в них і сам спосіб викладу, і порушена проблематика має спонукати читача до переживання естетичного характеру.

 

Дмитро Дроздовський