Запізніле кохання Миклухо-Маклая, або Любов, що віку не питає

obkladunka_2

Корсак Іван. Запізніле кохання Миклухо-Маклая. — Київ: Ярославів Вал, 2016.


Що ми знаємо про Миколу Миклухо-Маклая? Так, шкільна програма каже, що він був видатним мандрівником, який неабияк прислужився науці, зробивши низку відкриттів. «Выдающийся русский путешественник», — стверджують російські джерела. І мало хто знає, що походить великий вчений із славного козацького роду Миклух, що подвійне прізвище — Миклухо-Маклай — взяв собі, аби втекти від ув’язнення за кордон.
«Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було. Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили… А воно Бог зна коли було наше „непрошене й не дане“, тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати», — написав свого часу Пантелеймон Куліш. Ці слова читаємо в анотації до нового роману Івана Корсака.
«Запізніле кохання Миклухо-Маклая» — саме так охрестив своє нове творіння автор. Втім у романі ви не знайдете такого собі ширпотребного «мила» про кохання-зітхання. Бо з перших сторінок затамувавши подих стежитимете за перипетіями й карколомними пригодами, що випали на долю Миклухо-Маклая. І почнете переживати вже тоді, коли майбутній першовідкривач далеких заокеанських островів стоятиме на кордоні, молячись, щоби не викрилася оборудка із документами, які виготовити допоміг нащадок останнього гетьмана Розумовського граф Олексій Толстой… Ви співчуватимете його матері Катерині Семенівні, яка мусила відпустити одного з синів у далекі світи. А потім з подивом спостерігатимете, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. І усміхатиметеся, коли дізнаєтеся, що листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Було в житті Миколи Миклухо-Маклая почуття, що змушувало шалено бігти кров по жилах. Він закохався у хвору дівчинку, коли асистував як лікар. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці — і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» — описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним і назавжди — Ангела незабаром померла. А Миклухо-Маклай з головою пірнув у науку.
Звісно, він не був аскетом. Траплялися у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», — пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом — то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» — описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», — зауважує автор.
Втім основну увагу Іван Корсак все ж зосереджує саме на діяльності та подорожах науковця, а також — на всіх негараздах, що випали на долю Миклухо-Маклая: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», — скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
…Справжнє почуття виникло між Миколою Миколайовичем і молоденькою вдовицею Маргарет Робертсон, донькою прем’єра провінції Новий Уельс. «Навіть словом обоє не перемовилися, різні віком і життєвою долею, але щось таки відбулося між ними, щось сталося, невидиме на колір, невідчутне на звук; воно змайнуло між ними раптовою іскрою і, видається, змінило обох», — інтригує автор. Саме Маргарет стала тією єдиною, яка змусила затятого тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Бо ж серце віддала сама… Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» — «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» — так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливу цінність складають уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Насамкінець варто сказати, що «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» — роман, що можна вважати віховим у нашому сприйнятті видатного науковця. І в кожного, кому пощастить прочитати новий твір, вже не повернеться язик сказати, що Миклухо-Маклай — «выдающийся русский путешественник».
Оксана Головій