Любов, яка сама йде за тобою, в романі Ірини Тетери «Київ – New York»

untitledІрина Тетера, Київ – New York. Зустріч, що розфарбувала життя. Київ: Брайт Стар Паблішинг, 2016. – 224 с.


 

Іноді під обвалом усезагальних знервованості, тривожності й дратівливого песимізму зненацька вражено завмираєш перед чимось, що здається по-дитячому наївним. Боже, невже в нашу цинічну добу люди ще вірять у казки про вічне кохання?

Але ж найперші казкарі були універсальними зцілювачами душ: філософами, психологами, вихователями й артистами в одній особі, силою фантазії повертали людину до того, з чого її створено, – до Любові в чистому вигляді. А ця любов завжди ідеальна, позбавлена обридливих і нудних земних рис. Це і є наше внутрішнє «я», до якого постійно підсвідомо прагнемо, та не можемо дотягнутися крізь липке павутиння невблаганної буденності.

 

Саме такою красивою казкою видається маленький роман «Київ – Нью-Йорк» Ірини Тетери. Насправді ж не все так просто. Її героїня зіткана з рис, які авторка підгледіла в сучасниць. Не одна читачка могла б, напевне, згадати подібну мить щастя-муки, яка скінчилася красиво й сумно. Уважний погляд людини, здатної відтворити почуття в художньому слові, вловлює те, чого ми часом і самі в собі не знаємо, – підсвідомий потяг до краси почуттів і стосунків. Книжка спонукає уважніше дослухатися до себе й близької людини, бачити її «очима серця». Ми відучилися від такого, і списуємо збайдужіння на виснажливий ритм життя.

 

Звісно, історія суто жіноча, та все-таки варто віднести її до сімейного читання. Хоча б тому, що в ній описано далеко не ідеальні стосунки: саме такі, як у нас і навколо нас, – із усіма болями, втратами, жертвами…

 

Роман починається з трагічного фіналу кохання батьків Аліси. Відразу спадає думка про «заздрощі богів», які в подальшому все-таки випливуть у роздумах дорослої героїні. Далі – понад десять років нелюбові Аліси без жодного передчуття. Проте читачеві не віриться в жінку, не здатну любити. Історії великого кохання різні, та зі спільною сюжетною основою: життя До – мить щастя – життя Після.

 

Оточення героїні «до кохання» подано стислою схемою. Часом навіть починає дратувати сухість самого образу: таке жорстке самообмеження в почуттях у якісь двадцять чи двадцять п’ять років мало схоже на правду. Однак авторка виправдовує Алісу творчістю, яка цілком поглинає її жіночу сутність. Але й для талановитого художника брак звичайних людських емоцій часом закінчується кризою. Рятують від остаточного «висихання» заняття з хворими дітьми. Найпронизливішим епізодом є той, що завершується філософсько-поетичним заповітом дівчинки, яка боялася не смерті, а сумних спогадів своєї мами: «Лише надвечір’я приносить вічність». Це можна було б винести в заголовок і пояснити простіше: немає втрати, якщо є Любов… Мотив вічності поряд із мотивом втрати далі час від часу відлунюватиме у словах героїв роману.

 

Усе змінюється для Аліси, коли вона стає на порозі кохання. І тут авторку саму цілковито поглинає захоплива гра з почуттями героїв. Читач слідом за нею проходить усіма етапами від першої «іскри», яка незбагненним чином виникає між двома людьми, до закоханості, й далі, через поступове цнотливе зближення, до пристрасті, яка заступає цілий світ, однак залишає вузеньку шпарину, в яку вперто сотається почуття обов’язку. Гріх перелюбу бореться з гріхом Нелюбові… Ми немовби стаємо учасниками цієї суперечки, розуміючи, що так само не завжди самі собі довіряємо, боїмося дати волю почуттям, прикриваємося традиціями, звичками… І, напевно, такі книжки потрібні як засіб від черствіння душ.

 

Три покоління закоханих проходять перед читачем: наймолодші – з усією палітрою почуттів; люди зрілого віку, батьки Аліси, з’являються лише в її коротких спогадах; нарешті, старий Джо Діккенс, який виніс велике кохання з повоєнних часів, мовби довершує картину потужними мазками. Змальовуючи образи художників, авторка неначе переймає їхню манеру письма. Портрет кожного закоханого поступово пише Аліса, від імені якої ведеться оповідь.

 

Найперший такий портрет – Ангел із Андріївського узвозу, романтичний і зворушливий персонаж, казковий завдяки своїй драматичній витонченості. Другий за силою зображення – Джо Діккенс. Напруга почуттів наростає, поки не завершується детальним портретом Джастіна. Звісно, юнака, котрий став першим і останнім коханням Аліси, ідеалізовано настільки, що він не схожий на сучасного молодого чоловіка. Однак сама авторка пояснює читачеві своє відверте захоплення образом «чорного лебедя»: «… Ми наділяємо коханих тими якостями, які здаються нам найбільш прийнятними… Тому й захоплюємось незначними дрібницями, не звертаючи уваги на головне, на саму суть. […] Любов не бажає втрачати привабливості, тому й не підпорядковується сірим будням і логіці, доступній розуму…».

 

 

Сюжет настільки простий, що читачеві легко відчути себе учасником. Все, як у житті: кохання, зрада, ревнощі, боротьба за обранця… До речі, саме балерина Вікі, яка бореться з головною героїнею за Джастіна, як на мене, найслабкіший образ. Вона постає то невиразною і кволою, то несподівано яскравою, сильною і здатною на вчинок, а в цілому – доволі непереконливою як суперниця. Але це не заважає інтризі, тому що, власне, не є головним. Провідна думка автора – віра в незрадливе «лебедине» кохання до смерті. Такої віри бракує всім нам із нашою метушнею серед марноти.

 

У затишний домашній вечір ця книжка подарує тиху радість кожній жінці, яка будь-коли в своєму житті кохала, і кожній дівчині, яка з хвилюванням і наївною вірою в диво нетерпляче очікує головної Зустрічі… 

 

У романі багато простих фраз, які можна назвати авторськими афоризмами. Наприклад, «Життя – ось чим потрібно перейматися, не забуваючи ні на секунду, яке воно коротке»… Думки висловлені настільки прозоро й зрозуміло, що здається, десь уже це чув. А може, вони вже колись звучали в нас усередині, тільки ми не зуміли їх висловити? Хтозна. Залишається подякувати авторці: це сказано за всіх нас. «Любов не потрібно нести. Вона сама йде за тобою»…

 

Що ж, перед нами добрий зразок сучасного любовного роману, в якому авторка ні на крок не вийшла за жанрові межі, але змусила при цьому серйозно замислитися про важливі речі. 

 

Ганна Ручай