Ловець Уни у житі Чапліна

BegbederФредерик Беґбедер. Уна і Селінджер. KM-Books, 2015. – 320 ст.


Ламати стереотипи завжди приємно. І, мабуть, особливо приємно, якщо вони пов’язані з літературою і авторами, на яких, за великим рахунком, поставили хрест. Тут маю на увазі напрям роботи письменників. Знаєте, є безліч таких, які роками розповідають схожі одна на одну історії. І перечитавши всі їхні книжки, читач записує цих оповідачів до категорії типу «Не підстрибне вище голови». Але бувають цікаві винятки. І ось віднедавна французький прозаїк Фредерик Беґбедер став одним із таких.

Письменник-скандаліст. Алкоголік. Колишній анархіст, а нині ікорний лівак. За останні роки мсьє Беґбедер набув настільки неоднозначної популярності, що його дрейфлять запрошувати на ефіри чи не всі провідні європейські радіостудії і телеканали. Будучи прихильником лівацьких ідей і переконань, і при цьому аж ніяк не гребуючи способом життя буржуа – звідси і прізвисько «ікорний лівак», тобто соціаліст, який не бридиться жерти ікру й запивати її коштовним вином, – Фредерик не стидається ані лайки перед камерою, ані відверто образливих висловів у бік опонентів на яких-небудь політичних або літературних дебатах. Власне, якщо провести паралелі, то Беґбедера сміливо можна назвати Володимиром Жириновським французької літератури. Саме йому належать слова «Нарешті курва Франція визнала, що я у неї є», які пролунали відразу ж після вручення престижної письменницької нагороди й образили багатьох діячів літературного бекґраунду. І це верхівка айсберга.

Що стосується прози запального француза, ви не могли не чути про художні роздуми «Кохання живе три роки» або про культовий роман «99 франків». Власне, саме ці скандальні роботи автора й визначили його подальшу долю в літературі. Звісно, написаним Америку Беґбедер не відкрив. Але сталося так, що опублікувавши згадані твори, він став мало не флагманом європейських нігілістів нового тисячоліття і одним із перших, хто відверто почав ганити всеохоплюючу культуру споживання й менеджерський спосіб життя. А далі було ще більше. Згодом його свіженькі, але багато в чому однакові романи примусили замислитися: чи зможе письменник пересилити себе й стрибнути вище власних досягнень? Більшість критиків вважала, що навряд чи.

Свіжоспечений «KM-Books» роман Ф. Беґбедера «Уна і Селінджер» для мене став справжнім відкриттям. 2016 рік я розпочав саме цією книжкою. І серед усього, що в новому році вже прочитав, це один із найкращих зарубіжних романів. Без перебільшень.

Хтозна чому, можливо, після кризи середнього віку автор почав дорослішати, чи, може, йому просто набридло згадане амплуа. Проте, зачепившись якось за улюблену американську прозу, Беґбедер вирішив написати автобіографічний роман про стосунки одного з найзагадковіших письменників 20-го сторіччя Джерома Селінджера й молодої кокетки, світської левиці Уни О’Ніл, доньки відомого драматурга Юджина О’Ніла. Під впливом Беґбедерівського курсору майбутній автор славнозвісного «Ловця у житі» і не менш відома майбутня леді Чаплін постають у незвичному для пересічного читача світлі. І нехай сам лівак зізнається, що не все у його книжці можна вважати за правду, бо іноді через відсутність інформації доводилося вмикати фантазію. Головне, йому вдалося написати роман, який не поступається відомим емоційно-піднесеним історіям минулої епохи жодним чином.

Один із видатних американських письменників і за сумісництвом персонаж роману «Уна і Селінджер» Трумен Капоте колись дав визначення подібній прозі. Він назвав її non-fiction novel. Це вигадана історія, під час роботи над якою автор дотримується загальновідомих фактів. Отож Беґбедер від цього і відштовхувався. Прозаїк взяв за основу біографії улюбленого письменника Селінджера і майбутньої дружини відомого актора й режисера Чарлі Чапліна, а також деякі відомості про їхнє знайомство і стосунки. Згадане стало базою роману. У якості оповідача виступає сам Беґбедер. Отож від перших сторінок складається враження, що ви не читаєте, а сидите за столом затишної локації і слухаєте про неймовірні пригоди з чужого буття. Зважаючи на атмосферу, приготуйтеся до періодичних втручань у оповідь, де автор висловлюватиме власні думки чи ділитиметься життєвим досвідом. Комусь це видаватиметься зайвим, однак скандальному французу треба віддати належне: він хороший оповідач і знає, де треба зупинитися. Саме тому його книжка перетворюється на цікавий дружній монолог за пляшкою вина.

«Уна і Селінджер» – це захоплюючий роман, який до всього висвітлює цілий пласт американської культури і навіть трохи історії. Скориставшись чимось на кшталт методу нарізання тексту, Фредерик Беґбедер додав до основної страви спеції у вигляді буття деяких відомих осіб того часу, які в певний період опинялися поряд з майбутнім автором культового «Ловця у житі». Отож не дивуйтеся, що в романі, крім згаданого Капоте, ще з’являтимуться драматург О’Ніл, письменник і військовий кореспондент Гемінґвей, «золота молодь» з прізвищами Вандербільт і Маркус. До всього на вас чекає незнана досі трагедія з життя і творчості Чарлі Чапліна. Ви зрозумієте, що його доля варта окремої книжки. Крім згаданого оповідка лівака наповнена алкоголем, джазом і притаманними Америці 1940 років ситуаціями.

Окремою лінією твору постає Друга світова війна. Користуючись чутками і загальновідомими фактами, письменник приміряє роль Ремарка. Через це певна частина «Уни і Селінджера» нагадує роман «На Західному фронті без змін». Як і німецький літератор, дитя колись ворожої Німеччині Франції Беґбедер оперує роздумами про банальну безглуздість подібних протистоянь і втрачене покоління молоді, яке так і не навернулося на притомний спосіб життя. У розмислах присутнє геть усе: кров, небіжчики, божевілля вцілілих, ґвалтування солдатнею обох армій мирного населення і мародерство, якого в такі часи ніхто не соромиться. А ще:
«Скільки житиму, не забуду, як смерділо спалене людське тіло», – зізнався якось Джеррі своїй доньці Маргарет. Сопух спалених трупів їдкий, солодкавий, огидний, він просягає у ніздрі, промикається під шкіру, від нього не відмитися. Назавжди просякне Джеррі смородом людського м’яса, кривавим гаривом, чадом, який курівся над обвугленими трупами дітей».

Не менш драматичною виглядає і головна пряма роману: почуття і стосунки між автором-початківцем, солдатом Дж. Селінджером і світською левицею У. О’Ніл. Хтозна, що саме стало їм на заваді. Можливо, різниця у віці. А, може, те, що вони насправді прагнули різних взаємин. Хтось кохав, а хтось просто дозволяв себе кохати. Погодьтеся, у житті таке буває часто й густо. І наслідки подібних стосунків зазвичай передбачувані, бо здебільшого однакові.

Що стосується мене, образ Фредерика Беґбедера зламано назавжди. Байдуже, що цей ікорний лівак писатиме згодом. Літературний ненависник офісного планктону, реклами й споживацького способу життя довів: він здатен сягнути нових висот, перевершити себе і зайняти своє місце у світовій прозі. Недарма «Уна і Селінджер» вважається найкращою роботою автора. Я сподіваюся, що його нові твори будуть не менш захопливими.

Сашко Завара

Придбати книжку