Кіно, затиснуте в лещата

Kino

Роздобудько Ірен. Кіно на папері. Збірка. — Нора-друк, 2016. — 288 с.


Йдеться про книжку «Кіно на папері» — доробок творчого дуету Ірен Роздобудько та Олеся Саніна, — яка вийшла віднедавна у видавництві «Нора-Друк».

Ця книжка не залишила мене байдужим… у тому сенсі, що є цілком завершеною щодо розкриття «підводних каменів» для вузького кола охочих заробити копійчину на написанні сценаріїв. «Небайдужим» у цьому випадку означає лише одне: книжка… ставить на місце. Кого?… А всіх небайдужих.

Зокрема того, хто до цього більш-менш успішно писав fiction і non-fiction літературу, і кому аж раптом закортіло скуштувати кіношного «хлібу», добре витверезить необхідність повністю переналаштовувати свою так звану творчу лабораторію.

Фахова необхідність постійно насичувати слово дією, витримувати ритм… зміни ритму, тримати в напрузі глядача психологічно карколомними «поворотами», створеними виключно власною уявою, — це, погодьтеся, не кожному літератору до снаги.

Свого часу велися суперечки: чи може журналіст, тобто людина, яка пише в жанрі репортажу, написати книжку з розлогими природними замальовками, історичними ремінісценціями, описами характерів тощо? Час показав, що талановита людина здатна писати будь-що, в будь-якому жанрі.

Тож сценарна драматургія зі своїми жорсткими структурними вимогами не повинна відлякувати того, хто відчуває в собі здатність і наснагу до лапідарної подачі матеріалу.

Але «Кіно на папері», попри специфіку жанру, має потужний позитивний імпульс. Це книга спонукальної дії. Щоправда, лише для тих, хто прагне фахового творчого поштовху. І цей прошарок читачів початківців-сценаристів отримає необхідне.

Книжка могла би слугувати за підручник сценариста, але лише за однієї умови: для учнів англосаксонського методу навчання. Це коли учня не ведуть у професією, тримаючи за карка, а надають необхідний інструментарій для самостійного і вільного поступу. Тобто, для початківців, які мають не лише вдачу, а й характер.

Характер у цій професії конче потрібен. Свого часу Маріо П’юзо писав, що вважав себе значущою особою, автором бестселера… до тієї миті, поки не продав права «Хрещеного батька» на екранізацію. Лише на знімальному майданчику він упевнився, що кіно — це багатолюдний виробничий процес, учасники якого його думки не потребують.

Я, звичайно, не автор бестселерів, проте років із тридцять тому мені до рук потрапив режисерський сценарій фільму «Білий башлик». Попри всю мою любов до кіна й книжок, дочитати цей прошитий стос специфічного тексту до кінця я так і не зміг — настільки він був переобтяжений зносками в лапках, локаціями і переліком задіяної кінотехніки. Кіно тоді відкрилося мені зі своєї нудної технологічної сторони. І, чесно кажучи, ця неяскрава, виробнича сторона кінопроцесу назавжди відбила в мене охоту «йти у Фелліні». Але хай мій випадок не стане прикладом для цілеспрямованої особистості.

Ця книжка — дороговказ; маршрут, прокладений до вершин кіно. Не карта-двохверстка пересічного командира взводу, якщо користатися військовою термінологією, а виразно позначена стрілка, що вказує вірний напрям серед розмаїття шляхів.

Саме з цих міркувань про «Кіно на папері» не можна говорити, як про єдине і невичерпне джерело кінематографічної істини. Та книжка на це й не претендує.

Своєю появою на полицях книгарень «Кіно на папері» покликана навернути до лав кіномитців покоління вільних, освічених молодих людей, які мають піднести українське кіно до світового рівня.

А щодо лещат… тих, що в заголовку, то лещата — це каркас, структура. Тобто, та необхідна умова, за виконання якої тільки й можливе якісне кіно, яке всім так подобається.

Тож, нехай нікого ті лещата не лякать.

Віктор Душко

Придбати книжку