«Антологія української поезії ХХ століття»: вірші, без яких годі уявити українську культуру

Antology

Антологія української поезії двадцятого століття. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. — 1280 с.


Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» представило дуже амбітну і велику книжку — «Антологію української поезії ХХ століття», впорядковану Іваном Малковичем.

Як нескладно здогадатись, антологія вийшла вкрай об’ємна, але за рахунок тонесенького паперу (майже «біблійного») суто фізично вона не настільки велика й важка, як можна було б очікувати. До книжки ввійшли вірші поетів, починаючи від Павла Тичини і закінчуючи Олегом Лишегою. Як зазначає упорядник, за верхню хронологічну межу він обрав 1950 рік народження. Антологія має два розділи. До першого ввійшли автори, трактовані як «хрестоматійніші», до другого, відповідно, поети, що їхні імена можна вважати менш гучними. Перша група представлена більшою кількістю поезій і розлогішою біографічною інформацією.

Чи треба говорити, що такий поділ приречений на суб’єктивність? А отже, знайдуться й читачі, яким він буде не до вподоби і які запитають, умовно кажучи, чому Ґео Шкурупій і Юрій Тарнавський опинилися в другій частині, а Олег Ольжич і Дмитро Павличко — в першому, «привілейованішому». Певно, що таких питань буде багато. Але, зрештою, будь-яка антологія за визначенням не може представити все і догодити всім смакам.

Тим не менше, в цьому грубому томі справді зібрано основну масу ключових творів української поезії ХХ століття. Століття без перебільшення визначного для цієї поезії, коли вона, попри всі скажено несприятливі обставини, надзвичайно врізноманітнилася, досягла десь цікавих, десь глибоких, десь суспільно значущих результатів, відкрила для себе радикально нові горизонти тем, технік, філософських концепцій та міжнародних контекстів. «Соняшні кларнети…», «Коли потяг удаль загуркоче…», «Нічні концерти», «Сторостерзаний Київ…», «Осте сте», «Народився Бог на санях…», «Махнуть рукою! Розіллять вино!…», «Коли помер кривавий Торквемада…», «Уночі його вели на розстріл…», «Осінній день…», «Ти знаєш, що ти — людина?», «Балада про соняшник», «Цей біль — як алкоголь агоній…», «На стрімкім териконі…», «Червоні черепиці», «Коридор із дверима завбільшки в око», «Як багато суперзірок…», «Житомирська весна», «geo O geo» — та сотні інших пам’ятних і важливих рядків, формул, назв зустрінете ви у цій книжці. Слова, без яких годі уявити собі українську культуру.

Варто звернути увагу, що Іван Малкович у своїй антології зробив чимало, щоб збалансовано показати різні стилістичні напрямки нашої поезії. В ній є і взірцевий високий модернізм Тичини й Антонича та багатьох інших, і київські неокласики (від Рильського до Клена), і їхні безпосередні спадкоємці зі школи вже Празької (Дараган, Теліга, Ольжич та інші), і авангардисти (від Семенка зі Шкурупієм аж до екзотичного Бунди), і шістдесятники, як «народницького», так і «філософського», й «експериментального» штибу, і Нью-Йоркська група (включно з Патрицією Килиною, яка взагалі не була українкою, а просто вивчила «з нуля» українську мову й написала низку цікавих віршів), і Київська школа, і «тихі лірики», і патріотична поезія, і, зрештою, концептуальні пошуки сімдесятих-вісімдесятих років.

Означає це лише одне. Хто б і як не трактував розташування чи рівень представлення тих чи інших авторів, перед нами — унікальне компактне зібрання, книжка, яку, за великим рахунком, повинен мати в себе вдома не лише кожен любитель поезії, а й взагалі кожен, кому не чужа художня література. Антологія виразно претендує на звання головної книжки українсьокої поезії двадцятого століття. І серйозних конкурентів у неї поки що не спостерігається.

Олег Коцарев

Придбати книгу