Література і посттоталітарна травма. Рецензія на збірник «Постколоніалізм. Генерації. Культура»

Гундорова_обклПостколоніалізм. Генерації. Культура / за ред. Т. Гундорової, А. Матусяк. — К. : Лаурус, 2016. — 336 с. (серія «Теоретичні ревізії», вип. 4).


Збірник «Постколоніалізм. Генерації. Культура» пропонує застосування методології постколоніальних студій для розуміння феномену постколоніальної свідомості. Окремі статті з цього видання розкривають конфліктні або загалом проблематизовані стосунки між генераціями, сформованими у посттоталітарному часі. Автори окремих статей зупиняються на розгляді поняття «синдром поколінь» як специфічної посттоталітарної і постколоніальної травми.

Видання візуалізує значну наукову діяльність вітчизняних і зарубіжних дослідників постколоніального стану, залучаючи до українського літературознавства концептуально важливі підходи і стратегії осмислення літератури як дискурсу генераційних конфліктів і посттоталітарних травм. У статтях представлено моделі постколоніального ревізіювання літератури і висловлено чимало евристичних ідей, які з часом можуть виявити особливу значущість в осмисленні історії передусім української літератури новітнього періоду. «З-поміж найновіших визначень постколоніалізму заслуговує на увагу думка Сема Дюранта про те, що постколоніальний наратив, структурований напруженням між пам’яттю про минуле та обіцянкою майбутнього звільнення, неминуче виконує функцію mourning (скорботи). Відповідно інтерес до відтворення приголомшливих (травматичних) подій невіддільний від терапевтичної, катарсисної дії оповіді про травму. Уведення категорії травми в постколоніальні студії означає не що інше, як поборення амнезії щодо історії (індивідуальної та колективної), відновлення спільної культурної референції та умов для колективного існування (у межах певних спільнот)» (с. 33, тут і далі — сторінки з рецензованого видання).

Як зауважує Т. Гундорова, одна з редакторок видання, одна «з робочих гіпотез цього проекту полягає в тому, що в посттоталітарній літературі тема розриву поколінь стає однією із центральних. Ідеться про посилення субкультурної ідентичності в межах різних груп, про своєрідний аутизм і недовіру до батьків, а також про пам’ять і літературну свідомість, яка розгортається в ситуації кінця постмодернізму і яка активно освоює нові культурні коди» (с. 11). На думку упорядниці, особливістю «сучасної культурної ситуації у Східній Європі стає загалом зростання генераційної ідентичності, що яскраво підтвердив Євромайдан 2014 року, який актуалізував свідомість дітей, вже не заражену радянським досвідом їхніх батьків. Тема розриву поколінь сьогодні стає суспільно значимою, торкаючись аспектів культурної пам’яті, субкультурної ідентичності, тілесності, мови» (с. 11).

І у вступній статті «Генераційний виклик і постколоніалізм на сході Європи», і у статті «Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на сході Європи» Т. Гундорова наголошує на тому, що експлікація постколоніальних підходів, які спершу зародилися на кафедрах англійської літератури, і їх залучення до вивчення посттоталітарної і посткомуністичної ситуації потребувало значного часу, щоб адаптувати західні теорії до адекватного препарування нашої соціокультурної реальності. Крім того, важливо розуміти, що постколоніалізм сьогодні постає досить широкою амальгамою мікро-постколоніалізмів, тобто теорій, концепцій і підходів до вивчення зазначених проблем. Подібно до того, як постмодернізм постає багатовимірним літературним, культурним і теоретико-методологічним явищем, постколоніалізм так само сьогодні перетворився на розгалужену систему поглядів і підходів.

Важливе завдання цього збірника — ознайомити сучасних українських дослідників із важливістю осмислення літературних феноменів посттоталітарного ґатунку (А.Матусяк і М.Свєтліцкі використовують як рівнозначні поняття «посттоталітарний» і «посткомуністичний», (с. 129)). Така концепція значно мірою спонукає до переосмислення історії української літератури новітнього періоду, пояснюючи, скажімо, травми поколінь між представниками української літератури кінця ХХ ст. та поколіннями, які були сформовані наприкінці 1980 – на початку 1990-х рр.

Важливо, що феномен генераційної кризи репрезентований не лише на слов’янському матеріалі (українська, польська, російська літератури), а й також на матеріалі іспанської, канадської, американської літератур. О. Пронкевич наголошує на важливості генераційного принципу для структурування історії іспанської літератури. Завершує свою статтю дослідник пропозицію актуалізувати генераційний підхід в українському літературознавстві та застосувати його до написання історії української літератури. Н. Овчаренко осмислює феномен канадськості, особливості авторепрезентації власної історії та ідентичності в канадських творах, експлікуючи у власному аналізі теорії подвійного бачення («double vision», за Н. Фраєм).

Представлений збірник постає новим етапом у розвитку вітчизняних постколоніальних студій, які особливу увагу приділяють стратегіям, методам і формам подолання посттоталітарної/посткомуністичної травми в культурній пам’яті Центрально-Східноєвропейського регіону. Рецензоване видання інституціоналізує статус постколоніальних студій як важливого напряму міждисциплінарних досліджень сучасної культури і, зокрема, літератури.

Дмитро Дроздовський