«Майдан. Свідчення»: хронологія революції на 800 сторінках

MaidanМайдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки. За редакцією Леоніда Фінберга та Уляни Головач. – К.: Дух і Літера, 2016. – 784 с.


Особлива цінність видання полягає в тому, що спогади учасників подій записані по свіжих слідах, навесні 2014-го. Як зазначив на презентації в Мистецькому Арсеналі громадський активіст Олександр Кравцов (який, до речі, залишив у книжці унікальну хроніку Автомайдану від самих початків створення руху), він сам із цікавістю перечитав власні спогади, бо вже багато чого стерлося з пам’яті, і якби тоді не було зафіксоване – зникло би… Адже й справді, часу для осмислення Майдану в нас не було: анексія  Криму та війна на Сході відволікли та оглушили іншими викликами.

Також важливо, що книжка дає панорамність бачення подій – свідчать бійці, медики, волонтери, які допомагали в тилу, священики, митці… Як наголошує один із упорядників видання Леонід Фінберг, у цьому й унікальність видання порівняно з іншими книжками про Майдан: тут поєднано досвід соціологів і видавців. Адже традиційно записи свідчень передають в архіви для зберігання й опрацювання науковцями чи друкують фрагменти текстів. У цій же книзі саме за допомогою свідчень створено текст, який подає події Революції гідності як стереоскопічне бачення подій того часу: є географія, є календар, є практично всі групи учасників, є автентичність спогадів. «Ми записали понад 300 спогадів, – пише Леонід Фінберг у передмові, – лише частина їх увійшла до книги. Тексти були розшифровані та відредаговані. Перед нами було досить складне завдання: з одного боку, зберегти автентичність оповідей, а з іншого – зробити тексти доступними для сприйняття потенційного читача. Ми залишили за рамками книжкової публікації недоказові судження респондентів, які переповідали те, що самі не бачили. Також поза книгою залишилися емоційні обвинувачення на адресу інших учасників подій. Ми намагалися відтворити хронологію Майдану, його географію, ролі різних спільнот і людей. А тому, збираючи свідчення, ми квотували кількість респондентів з різних груп. Ми свідомо не брали інтерв’ю у лідерів – намагалися почути отих «звичайних» творців історії».

Навіть за такої уважної фільтрації матеріалу видання вийшло об’ємним: майже 800 сторінок – для вдумливих дослідників історії народного подвигу. Хотілося б побачити ще концентрованішу, «мобільнішу», а відтак – читабельнішу версію книжки. Для натхнення отим майданним духом сьогодні. Через епізоди, в яких він конденсується найкраще – а вони дуже різні у різні періоди Революції гідності.

Скажімо, для періоду «до першої крові» одним із таких епізодів для мене став несподіваний «сніданок на стінах фортеці», розказаний бійцем Олександром Абаєвим, позивний «Хан» (який потім, до речі, буде тяжко поранений і дивом виживе на передовій під час розстрілів): «Когда бои перешли в затишье: не стреляли, не бросали гранаты – началось стояние, постоянная напряженность. Это выматывало людей. Мы решили с себя это напряжение сбросить: разыграли с ребятами фрагмент из книги «Три мушкетера» Дюма – «Завтрак на стенах крепости», когда по сюжету мушкетеры поспорили с нормандцами в таверне, смогут ли они час пробыть на стенах крепости под обстрелом. Ну, мы собрались, купили бутылочку французского вина, круассанов, сигары, чай, одолжили из ресторана столик на колесиках. На нас были белые футболки с крестами, как положено, и подписями на бумажках: «Атос», «Портос» и «Арамис». Был у нас слуга Гримо, который подкатывал столик. Все это происходило на крыше сгоревшего автобуса в буферной зоне на Грушевского. В нашу сторону с их стороны водомет работает. Мы в жилетах, шлемах залезли на автобус. Автобус не очень большой, а ребята у нас немаленькие: сели, расстелили скатерть, расставили бокалы – еле поместились. Выпили вина, поели круассанов. Громко спели песню мушкетеров, а с той стороны слышно было скрип зубов и видны были презрительные взгляды».

І одразу – ще один епізод із барикади, під час штурму 18 лютого. Згадує Роман Бойко: «Я підтягнувся до барикади біля Профспілок. Стояли два підрозділи з «Правого сектору». Я кажу: «Я з вами лишаюся». – «Давай не з нами, давай у сусідній підрозділ, бо ми – смертники». – «У якому сенсі смертники?» – «Беремося за ту роботу, яку ніхто не бере». – «Ні-ні, я з вами!» (…) Ми стояли метрів за двадцять від барикади. Почувся гул, і барикаду розбило, наче під неї заклали вибухівку, під тиском БТРа вона почала підійматися вверх. У житті я такого ще жодного разу не бачив. Люди бачили, що він на них їде, і знали, що він не буде гальмувати, вони просто стояли на барикаді, і потім їх почали виносити на носилках, просто чоловік п’ять. І ще раз п’ять…»

Фактично кожен зі свідків згадує про фантастичну самоорганізацію Майдану. Апофеозом цього феномену, на мій погляд, є історія 17-річної студентки філософського факультету Маші Назарової, яка несподівано для самої себе організувала і керувала операційною в Інституті літератури на Грушевського. Як це пояснити?.. У мить активізації духовних сил у людей звільнявся додатковий ресурс – і вони перевершували себе, ставши незамінною частиною одного великого цілого. І йдеться не лише про подвиг майданівців, акумульований у жертовності Небесної сотні. Перевершили себе й ті беркутівці та вевешники, які допомагали рятувати поранених (були такі!). А вже повним відкриттям стала історія про стовп із обоймою снайперських куль: «…А 18-го и 20-го никто даже себе представить не мог, что будет расстрел. Причем такой хладнокровный. Кстати, есть столб. Я тебя приведу, познакомлю с ребятами, там есть у них один бывший снайпер в сотне. Он там где-то служил в Ираке. Короче, он разбирается. Там есть столб, в котором, сейчас, чтобы не соврать, 12 или 10 подряд всаженных пуль. Он говорит: “Это не пристрелка. Пристрелка – это один выстрел. Это кто-то не хотел убивать”. Кто-то спас 10 жизней. “Потому что, – говорит, – на расстоянии 800 метров снайпер видит цвет глаз. Ему надо было обойму слить по-любому, это приказ. Он просто всадил это в столб. И причем ровно, это профессионал».

Професійний снайпер, для якого вбивати – робота (пригадуєте їхні репліки з перехоплених записів? – «Работаем…»), урятував 10 життів. Що відкрилося в ньому на самій межі? І чому?

Вражає збалансованість усіх сил Майдану. Бійці на передовій часом нарікають на бездіяльних спостерігачів на пагорбах, але коли ми читаємо спогади отих «бездіяльних спостерігачів», яким справді важко було взяти камінь у руку, то розуміємо, що без їхньої допомоги – фінансової, організаційної, інформаційної – нічого б не вийшло. Та й узагалі складається враження, що нічого б не вийшло без КОЖНОЇ людини, яка так чи інакше взяла участь у цій революції. Ми стільки років виговорювали свою соборність, як мантру, оте «Схід і Захід разом», і тільки тепер відчули, для чого насправді потрібна нам цілісність. Ця ідея дуже концентровано розкривається в епілозі – історії одеського підприємця Костянтина Іванова, який прибився до Івано-Франківської сотні і воював із «західняками», спочатку сприймаючи їх як тактичних союзників, а потім відчувши ту єдність, яка творить нас одним народом. А єдність – збагачує: «Я увидел интеллигентность в первичном понимании этого слова – в смысле уровня рефлексии. Я увидел толерантность, причем не гротескную, регламентированную, как это происходит в Европе и Штатах, а изнутри, и это вызывает симпатию и уважение». Хтозна, чи толерантність є настільки сильним місцем для тих людей у звичайному, буденному житті. Як писав філософ Микола Бердяєв у праці «Сенс творчості»: «Буденна проза життя – не лише наслідок гріха, вона – гріх, послух їй – зло». Бо справжнє обличчя людини, мов зблиск преображення, проявляється у час подвигу.

Отож тепер найголовніше питання: як зберегти і відновити цей стан, як побудувати життя наше так, щоб подвиг був його основою? Це питання і для нас, і для тієї Європи, до якої ми йдемо, аби пізнати й посилити одне одного, як «західняки» та «східняки» на українському Майдані.

Усвідомлення й осмислення всього, що з нами сталося, що в нас змінилося в ті історичні дні, настільки важливе, що іноді здається, що й подальша агресія в Криму та на Сході була саме для того, щоб збити нас, розвіяти пам’ять про власне народження.

Марія Литвин

Придбати книгу