Мірча Еліаде: «Людина прагне конкретного раю і вірить, що цей рай можна здобути саме тут, на землі, і саме зараз»

untitledМірча Еліаде. Трактат з історії релігій/Пер. з фр. Олексія Панича. — Київ: Дух і літера, 2016.


«Трактат з історії релігій» — один із найвідоміших творів видатного французького філософа та релігієзнавця румунського походження Мірчі Еліаде — вперше перекладено українською мовою. Це хороший сигнал, що може свідчити про зрілість вітчизняної релігійної думки, готовність спокійно і зважено, без розвінчувального «наукового атеїзму» чи (неуникний інший бік маятника) християнського фанатизму долучитися до світової спадщини Богопізнання.

Аби писати історію релігій та осмислювати її, у дослідника має бути власний досвід Зустрічі з надлюдським, яка відбувається у певній релігійній системі. З іншого ж боку, науковець повинен зберігати об’єктивність у висвітленні різних релігійних систем. Мірча Еліаде проходить цією гранню тонко і, сказати б, шанобливо.

Книга написана на багатющому фактографічному матеріалі (бібліографія наприкінці кожного розділу — справжня знахідка для кожного дослідника). Почавши з розгляду кількох космічних ієрофаній (проявів священного) — Неба, Води, Землі, Каміння, автор переходить до біологічних ієрофаній: місячні ритми, сонце, рослинність та землеробство, сексуальність тощо. Далі — до просторових ієрофаній (священні місця, храми), і, зрештою, до міфів та символів.

Усі ці розділи — як вулиці, що виводять до певного Центру, в той містичний початок, той перший космічний жест, який і намагається повторити архаїчна людина, долучаючись до таких, здавалося б, розмаїтих ритуалів: «Ми зустрічаємо в людині, на всіх рівнях, те саме бажання скасувати профанний час і жити у сакральному часі. Ба більше, ми безпосередньо бачимо бажання і сподівання відродити весь час цілком, тобто бути спроможним жити — „по-людськи“, „історично“ — у вічності, перетворивши профанну тривалість на довічний момент. Ця туга за вічністю певним чином симетрична тузі за раєм (…). Бажанню спонтанно переноситися в сакральний простір і постійно перебувати в ньому відповідає бажання постійно жити у вічності завдяки повторенню архетипних жестів (…) те, що ми могли б назвати „тугою за вічністю“, засвідчує, що людина прагне конкретного раю і вірить, що цей рай можна здобути саме тут, на землі, і саме зараз, у теперішній момент. У цьому сенсі архаїчні міфи та ритуали, пов’язані із сакральним часом та простором, здається, можна звести до ностальгійних спогадів на „земний рай“ і своєрідну „надану в досвіді“ вічність, якої людина, як вона вважає, ще може спробувати дістатися».

Дослідження Мірчі Еліаде дає змогу відчути ту архаїчну людину в собі — усе те, що живе в тобі неусвідомлено й так само неусвідомлено проявляється в тих же «забобонах» чи ритуальних жестах. А відтак — і єдність з усім світом у єдиному прагненні вийти до початку, а звідти — за межі суто людського.

Мірчу Еліаде свого часу висували на здобуття Нобелівської премії, якої з політичних міркувань так і не присудили. А якби політичних міркувань було менше (чи, навпаки, більше!), румунському досліднику слід було б дати Нобелівську премію миру — за оце відчуття єдності з усім людством після прочитання його праці. Адже виписуючи спільні сценарії повторення першого космогонічного жесту, Мірча Еліаде й сам немовби творить його.

«Архаїчна духовність зберігається, у власний спосіб, не як дія, не як реальна можливість для людини щось здійснити, а як туга, що творить автономні цінності: мистецтво, науки, суспільну містику тощо», — так пояснює Мірча Еліаде головну відмінність архаїчної людини від людини модерної. Але ж ми вже зрозуміли, що десь глибоко-глибоко, де всі ми одно, та «архаїчна людина», той Адам, живе у кожному з нас. І прагне повернутися додому.

Марія Литвин