«Вода, павутина» Нади Ґашич: сучасний багатоплановий детектив від хорватської Агати Крісті

Nada

Нада Ґашич. Вода, павутина. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2015. — 392 с.


Творчість сучасної хорватської письменниці Нади Ґашич маловідома українському читачеві. Ситуацію спробувало виправити чернівецьке видавництво «Книги — ХХІ», опублікувавши минулого року її роман «Вода, павутина», який вперше був виданий у Загребі в 2010 році.

В пролозі Ґашич згадує жахливий потоп, який в жовтні 1964 року трапився на околицях Загреба коли розлилася річка Сава. Саме в той день у воді загинув батько головної героїні роману Катарини, а сама вона тоді народилася. Вже з першого розділу історія переносить читача у сучасність — авторка розповідає про Катарину, її непосидющого сина Давида, та двох сестер — вчительку без особливих чеснот Ірму та Іту, яка готується вийти заміж. Колишній чоловік Катарини Борис Горак має іншу дружину і його шлюб, попри незгоди щодо харчування, бачиться вдалим.

Здавалося б все як у всіх, якби не одне але — неподалік від дому героїні викидають тіло вбитої молодої жінки, чому свідком стає Давид. Після цього все в сім’ї Катарини йде шкереберть — наступного дня її син потрапляє в аварію яка приводить до коми, розпусною Ірмою зацікавиться поліція на чолі зі старшим інспектором Відошичем, а Іта переживає, щоб через це все не зірвалося весілля. Та й батько Давида поводить себе дивно — провокує дружину-вегетаріанку до сварки, причому явно її побоюється.

Ще одним колоритним героєм роману, який щиро співчуває Давиду, є недорозвинутий Бахур Дамір, сусід Катарини, якому здається, що він товаришує з Матір’ю Божою, яка з’являється йому у вигляді дуже маленької дівчини, дозволяє себе називати Малою Пречистою, поміщається в його кишені та полюбляє з ним розмовляти і сперечатися.

Ґашич вдалося створити головних героїв, які видаються справжніми, їм віриш та співпереживаєш. Вони, схильні до роздумів, бачаться пересічними людьми з власними мріями, страхами, заздрощами, переживаннями. Прикметно, що в романі немає поділу на позитивних чи негативних героїв — як і звичайним людям їм притаманні різні риси, вони здатні до усіляких, часто несподіваних, вчинків, які залежать від емоційного настрою, зовнішніх подразників та інших чинників.

У романі помирає, причому різними способами, багато людей. Відповідно, ще одним, не помітним на перший погляд, героєм «Вода, павутина» є смерть, як від стихії так і від руки людини. Вона, природна чи ні, чигає на кожного, та невідомо коли і де знайде свою чергову жертву. Смерть, як і життя людини, схожа на стихію — непередбачувана.

Окрім того, на сторінках книжки приділяється увага природі злочину, його мотивам, пошукам злочинця та сумлінню людини. При чому робляться доволі незвичні висновки:

«— Чи завжди довідуються, хто вбивця?

— Ні, не довідуються. Але знають.

— Як?

— Вбивця знає. Вбивця завжди перший свідок.

— Цього недостатньо.

— Інколи недостатньо навіть, коли тисячі знають. Десятки, сотні тисяч. Кількість неважлива. Особливо для вбитого.

— Чи завжди вбивцю гризе сумління?

— Рідко. Сумління — перебільшена річ. Мало хто його має, і ті люди не вбивають.»

Або іще:

«— Скажи, Мала Пречиста, чи існує досконалий злочин?

— Усі злочини досконалі.

— Ні, не всі. Ти помиляєшся.

— Не помиляюся.

— Помиляєшся. Завжди, практично завжди вбивцю викривають. Я просто питаю, чи ти, може, знаєш про якийсь злочин, який не розкрили.

— Викриття вбивці не має стосунку до злочину. Важливий мотив злочину, а не викриття вбивці. Викриття вбивці це… Як тобі пояснити? Це технічний процес заради самого процесу. Може й для чогось іншого слугувати, але з мотивом злочину не має нічого спільного.»

На перший погляд, в романі багато, здавалось би, непотрібних вставок. В першу чергу, це приватні розмови підслухані героями роману в громадському транспорті. Крім того, в творі присутні казки, які читають, або розповідають герої. Їх можна розглядати як окремі літературні одиниці — вони могли б самостійно існувати і за межами роману. Та пізніше приходить розуміння, що в тексті немає випадкових елементів — всі вони припасовані з надзвичайною точністю і слугують певним визначеним авторкою цілям. До того ж для підсилення акцентів при оформленні тексту використовуються різні шрифти.

У романі «Вода, павутина» відсутній динамічний сюжет. Його розгортання нагадує хвилі, які накочують повільно, зате потужно, і можуть спричинити жахливу руйнацію. Загалом, текст складається з прологу, дев’яти розділів та епілогу. Наприкінці книжки містяться «Пояснення понять та відмінностей». Символічна кількість розділів, згадки про картину Айвазовського «Дев’ятий вал» прозоро натякають читачеві на давно відомий художній символ фатальної небезпеки.

Попри експерименти з формою та спробами поєднати, здавалося б, непоєднуване, Ґашич вдалося створити цікавий та доволі великий за обсягом роман, в якому вдало синтезовані різні літературні жанри, адже йому притаманні риси детективу, трилера, жіночого роману, драми, містики. Незважаючи на драматичність сюжету та постійне відчуття загрози, він читається легко. Та слід визнати, це заслуга не тільки авторки, але й Наталі Хороз, яка переклала роман з хорватської мови на українську.

Оригінальний та неоднозначний роман «Вода, павутина» зацікавить читача, який полюбляє сучасну прозу, схильний експериментувати та відкривати для себе творчість нових авторів.

Микола Петращук

Придбати книгу