100 найкращих віршів самураїв разом із оригіналами вперше зібрано під однією обкладинкою

samyrai

Самурайські пісні / Пер. зі старояпонської та упорядкування Андрія Накорчевського. — К.: Дух і літера, 2015.


У музеї Ханенків є досить велика колекція самурайських цуб. Цуба — це пластина, що відділяє руків’я меча від клинка. Отож, це перше, що впадало в око самураєві, коли він брався за меча. То що ж він бачив у ту мить? Оце дивує найбільше. Тихі стебла очерету й чаплі. Квітуча гілка сакури. Пташки. Мавпочки. Квіти… Ці мініатюри можна роздивлятися вічно: простота сюжетів, гармонія, довершена краса — на цубі, мов своєрідний камертон, зафіксована мить душевного миру.

Схожий парадокс постає під час читання збірки «Самурайські пісні», що розкриває внутрішній світ японського шляху воїна — бусідо. Ось голос вояка Тайра-но Таданорі з 12 століття, який загинув у бою, залишивши цей вірш у своєму сагайдаку:

В дорозі сутінки

заскочили зненацька…

Якщо під деревом

я зупинюся на ночівлю, о квіти,

станьте ґаздою привітним на цю ніч!

Книжка складається з чотирьох розділів: «Пісні ліричні», «Пісні філософські», «Пісні повчальні» та «Пісні передсмертні». Кожен вірш — а це 100 творів самураїв із XII до XX століття (завершує відомий письменник і «останній самурай» Юкіо Місіма) — супроводжено коментарем із розповіддю про автора та обставинами його створення. Кожен оформлено фрагментами з японських гравюр. Наприкінці — ґрунтовна післямова перекладача й упорядника Андрія Накорчевського про історію японського віршування та особливості самурайської поетичної спадщини. Збірка впорядкована та оформлена настільки філігранно, що коректорські недогляди, взагалі для видавництва й не характерні, сприймаються як ложка дьогтю в бочці меду. Чи — філософськи — чорна барва на тлі білої.

Фото: vsiknygy.com.ua

Фото: vsiknygy.com.ua

Збірка й оформлена двома кольорами, слова проявляються то на чорному тлі білим шрифтом, то на білому — чорним. Так підкреслено трагічність самурайського шляху, що часто поставав перед обличчям смерті, балансуючи на межі між подвигом вірності і злочином убивства.

Вояки й за соціальним статусом перебували на межі — між аристократією та простолюдом, і поезія стала для них містком у вищий світ, що підкорився не одразу. Мистецтво віршування — найголовніше з тогочасних мистецтв — стало засобом наблизитися до еліти не лише зовні (вже з XII ст. самурайські клани мали фактичну владу в державі), але й внутрішньо — стати частиною духовної спадщини народу. А таке наближення не могло не змінити внутрішній світ, а відтак — і шлях самурая. Недарма ж поняття «культура» передається поєднанням двох ієрогліфічних знаків: «писемність» і «перетворення».

І тут спостерігаємо велику таємницю, яка й позначена отим чорно-білим оформленням книжки: як сходяться дві протилежності. Шлях воїна і шлях митця. Часом таке поєднання воїна послаблює, він подається в монастир чи змінює меча на торбинку мандрівного поета. Часом — посилює. Адже поезія обертає увагу на внутрішній світ, вчить концентруватися в миті життя, чутливо фіксувати найтонші зміни — як зовнішні, так і внутрішні. Читаємо у вірші Тіба Сюсаку Нарімаса, який вважається одним із найкращих майстрів меча за всю історію Японії:

Серце-розум,

що чує в зимну ніч,

як паморозь лягає, —

над супротивником

приносить перемогу.

У будь-якому разі мистецтво, проникаючи у самурайський світ, дедалі більше змінює його. Звісно, разом із іншими сприятливими чинниками — як пише у післямові до збірки Андрій Накорчевський, за час мирного правління сьогунів (головнокомандувачів) династії Токугава, «бойові мистецтва стали не тільки й не стільки способом отримання суто бойових навичок, скільки шляхом самовдосконалення, а уникнення відкритої конфронтації та насильства, вміння досягати своєї мети мирно — чи не найбільшою з-поміж чеснот справжнього самурая».

У збірці не знайдеш вірша, де б ішлося про підпорядкування самурая комусь ззовні. Хоча у середовищі воїнів культивувалася вірність своєму правителеві, і віддати за неї життя було справою честі, коли самурай береться за перо, він заглиблюється у внутрішній світ. Він може звертатися з повчаннями до своїх учнів чи нащадків, але завжди це голос особистості, яка постає перед питаннями життя і смерті сама.

Найглибше самурайський шлях розкривається в останньому розділі збірки, де зібрано передсмертну поезію. Написання такого вірша перед стратою було найбільшим виявом стійкості й мужності. Часом, передчуваючи загибель, самурай писав вірша перед боєм. Загалом така поезія має одну найзаповітнішу мету — залишити ім’я автора, щоб жило далі. Іноді чути рішучий голос самурая, який перед собою та нащадками утверджує чесноти власного шляху, а іноді — лише голос людської душі, яка повертається додому, і цей поворот їй бачиться як догорання вогника перед світанком. Як у вірші самурайського ватажка з 16 ст. Ісіди Міцунарі, що провів останню ніч перед стратою, спостерігаючи за рибалками в затоці.

Затока Тікума…

Я зранку згасну разом

з рибальськими вогнями,

які між очеретом

у плавнях світять.

У віршах цього циклу особливо гостро виявляється трагізм самурайського шляху — воїн, обравши своїм життєвим заняттям вбивство, та ще й у буддійській релігійній системі, не міг сподіватися на щось утішне «по той бік». Залишалася стійкість, незламність і вірність обраному шляху до кінця. Як написав Сімідзу Мунехару:

Примарний світе!

Настав вже час пройти його

до краю, залишивши

ім’я «вояк» на стовбурі замшілім

високої сосни.

Збірка поезії японських воїнів, що розкриває внутрішній світ самурайського шляху, вийшла у час війни в Україні, тож неуникно наводить на порівняння з українським воїном та його духовним світом — який він?

Це питання залишимо на роздум читачів, а наостанок, пригадуючи ті цуби в музеї Ханенків, хочеться навести уривок із іншої книжки видавництва «Дух і літера» — «Майдан. Свідчення». Художниця, що розмальовувала шоломи для майданівців, згадує: «Одного разу я говорила про наші малюнки з жінкою в Українському домі. «Не можу зрозуміти, навіщо їм було стільки калини? — кажу я. — Чому вони просили так багато намалювати їм калини». А вона мені відповідає: «Тому що вони йшли помирати за цю калину, за цей прапор, який був намальований на їхніх шоломах».

Марія Литвин

Придбати книгу